Юрій Ігорович Андрухович - Коханці юстиції

вони успішні, — це вигадування собі псевдонімів. Усі інші складники конспіративної діяльності вони провалюють з якоюсь просто-таки фатальною невідворотністю. В їхніх діях багато героїзму, але не того, що забезпечує перемогу, а самовбивчого. Дві спроби самогубства (до того ж невдалі) за один вечір в одному театрі — чи не забагато? Вибухівка і зброя, пронесені на патріотичну виставу, — чи не надто оперетково?

Поясненням цього може бути чинник, який рідко береться до уваги в дискусіях істориків і який, на мій погляд, цілком фатально тяжів коли не над усією Організацією, то в будь-якому разі над її радикальним крилом. Ім’я цього чинника молодість. І як наслідок — не лише недосвідченість чи недоосвіченість, не лише наївність, максималізм і конфліктність. Боротьба амбіцій і буяння гормонів також. Позерство, пафос і нарцисизм також. Нищівна конкуренція зі старшими поколіннями — людьми Першої світової та Визвольної воєн. Нарешті незрілість і ламкість. Остання спричинювала зрадництво. Його було справді багато — більше, ніж здатна витримати будь-яка конспіративна структура. Але ця якимось дивом витримувала. Можливо, дивом уже згаданого героїзму. Його було так само багато, як і зрадницва. Все врівноважувалося.

Активним рушієм і кістяком Організації на той час виявилися 20-25-річні. Ті, кому було ближче до тридцяти, вважалися старими загартованими бойовиками і командували велетенськими територіальними підрозділами. (Тому ж, приміром, «Робертові» на час написання цитованого вище звіту було 24 роки. До цього віку він уже встиг побути обласним провідником Організації, тепер його було підвищено до рівня крайового проводу.)

Так, ці люди мали право називати свою діяльність Революцією Молодих. Бунтом дітлахів. Заколотом ангелів. Старійшини руху, його найвище політичне керівництво з лідером Бандерою включно, були щойно за тридцять. Зрештою, більшість очільників на час описуваних подій стали постатями радше символічними. Ніхто не міг знати напевно, чи вони ще взагалі серед живих [41]. Німецька влада ізолювала їх із самого початку окупації й надалі утримувала в Заксенгаузені та інших таборах на багатозначних становищах чи то в’язнів, чи заручників, а чи запасних (про всяк випадок) джокерів.

Звідси так багато самодіяльності та сваволі в, як їх називали, низових структурах. Зброя (передусім пістолети і ручні гранати — саме те, що виринуло і в театрі) розповзалася по людях, які не вміли ні користуватися нею, ні правильно її зберігати. Зброя вистрелювала без їхнього відома — й дуже часто по своїх.

З іншого боку, якщо унтерштурмфюреру СС Брандтові того вечора так хотілося знайти в театрі зброю, то він неминуче її знайшов би. Підкинути кілька пістолетів і ручну гранату? Надзвичайно просто. Якщо це була провокація, то зі стовідсотковим успіхом. Претензії до підпілля в цьому сенсі бути не може. Вона в іншому: як можна було створити для окупантів таку фантастичну можливість накрити всіх разом, ніби глухарів на току, одночасно, в одному місці й без найменших для себе втрат? Навіщо аж така жертовна театральність? І чи любов до оперети справді могла визначати ступінь патріотизму?

Зрозуміло, що Брандт, як і вся служба ґестапо, як і кріпо, ґрепо [42] і шупо, користувався розгалуженою мережею інформаторів, провокаторів та доносіїв. Так само зрозуміло, що його аґенти навчилися грати й на польсько-українському фронті, й на «внутрішньому фронті» Організації. Зрозуміло й те, що на прем’єру «Шаріки» Брандт увірвався не просто в передчуттях чи здогадах, ще й піднявши алярм на кіносеансі. Ні, до театру його вела певність, за якою стояв хтось дуже конкретний.

10

Друг «Сансара» був того ж віку, що й увесь кістяк Організації. Точна дата його народження невідома, але восени 1943-го йому щонайбільше 25 років. До Організації він (ясна річ, таємно) ввійшов ще за совітів, коли навчався у вчительському технікумі. Є, щоправда, й інша версія, згідно з якою «Сансара» вже 18-річним повоював на Закарпатті. Так чи інакше, його приєднання до Організації було тяжким рішенням: «Сансара» походив із дуже змішаної типово галицької й переважно міської династії, не позбавленої німецьких, караїмських і єврейських домішок. Польське ж відгалуження його рідні молилося на портрети Дмовського і щороку з великою помпою вшановувало день загибелі міністра Перацького. Коли ж совіти з типовою для них невблаганністю потягли фактично всіх його родичів-поляків на Сибір, «Сансара» (тоді ще «Тарзан») поклявся, що в лавах Організації готуватиме відплату й за них.

Десь тоді й зародилась його дивна політична мрія. Вона, як і кожна мрія, не піддавалася прямим формулам, тож із написанням маніфесту «Сансара» мав би клопоти. Ні, одного разу він таки спробував, і в нього вийшло перше речення: «Воля України означає волю кожного, хто в ній живе». Далі чомусь не пішло. Але він цілком виразно розумів, про що йому йдеться.

Початок війни вдарив по ньому двічі поспіль. У в’язничному дворі на вулиці Білінського він відносно швидко розпізнав трупи батька і двох його братів, а також тітки, дружини одного з них: усіх закатували совіти. Минув якийсь лише місяць — і в тій же тюрмі, на тій же вулиці (дарма що тепер уже Поліцайштрасе), в сам Біаитопіад, нацисти знищили кількох його друзів (може, й найближчих — не знаємо) з колишнього вчительського технікуму. Один із них, поет-початківець, колись позичив «Сансарі» не одну книжку — з тих, на яких виростають. Зрештою, підліткові роки «Сансара» прожив у середмісті, де євреї становили компактну більшість. Тож серед замордованих у ті й пізніші дні були численні сусіди та деякі інші знайомі.

Невдовзі ґестапо стратило його дядька з боку матері, колишнього вчителя гімназії, тепер офіцера української поліції (на той час вона ще називалася міліцією). Знаючи про місце переховування двох розшукуваних німцями вчителів-поляків, дядько не схотів їх замельдувати. На розстріл він пішов разом з обома колеґами. Здається, він став першим у місті С. поплічником окупантів, якого вони ж і розстріляли. Після нього міх розв’язався, і періодичні викриття та репресії в лавах допоміжної структури стали для німецької влади доволі звичною практикою.

Так «Сансара» впевнювався у слушності своєї попередньої тези, що тримати бік нацистів задля перемоги над совітами є і гріхом, і злочином, і помилкою, й поразкою. Саме в ті дні йому написалося друге речення маніфесту: «Шлях наш по лезу ножа». Не зовсім зрозуміло, чому він уживав множину і скількох однодумців міг собі уявляти.

Тоді ж він почав формулювати свій особистий список докорів і претензій до Організації та загалом до своїх. Українська міліція, що виганяла євреїв з їхніх жител і юрмами конвоювала на смерть, увійшла до найголовніших пунктів. Патетична дефіляда юнаків і