Кадзуо Ішіґуро - He відпускай мене

оскільки дивилася на обличчя. Навіть на рекламах відео чи будь-чого іншого, винесених набік, я перевіряла обличчя кожної моделі, перш ніж продовжити.

Вже майже наближаючись до кінця стосу, я зрозуміла, що хтось стоїть за порогом сараю. Я залишила двері відчиненими, тому що такими вони були зазвичай, але й для того, щоб впустити більше світла. Я вже двічі підводила очі, бо мені здавалось, що я почула якийсь шум. Але на порозі нікого не було, тож я продовжувала справу. І ось нарешті я перестала сумніватись у присутності когось, тож, опустивши журнал, я тяжко зітхнула, постаравшись, щоб мене було добре чутно.

Я чекала на сміх або на те, що двоє-троє студентів увірвуться до сараю, намагаючись найкращим чином використати те, що впіймали мене зі стосом порножурналів. Але нічого не трапилось. Тож я промовила, надавши своєму голосові втомленої інтонації:

— Мені страшенно приємно, що ви до мене приєднались. Навіщо соромитись?

Почувся смішок, а тоді на порозі з’явився Томмі.

— Привіт, Кет, — сором’язливо сказав він.

— Заходь, Томмі. Приєднуйся до веселощів.

Він обережно підійшов до мене, а тоді зупинився на відстані кількох кроків. Тоді перевів погляд на бойлер і сказав:

— Я не знав, що ти любиш такі штуки.

— Хіба дівчатам не можна?

Я гортала сторінки, а він на кілька хвилин замовк. Тоді промовив:

— Я не намагався за тобою стежити. Просто побачив зі своєї кімнати. Помітив, що ти підійшла сюди і взяла журнали, які забув Кефферс.

— Ласкаво тебе до них запрошую, коли закінчу.

Він зніяковіло засміявся.

— Це всього лише журнали про секс. Думаю, я вже всі їх бачив.

Він ще раз засміявся, але потім, коли я звела очі, то побачила, що Томмі дивиться на мене з серйозним виглядом. Тоді він запитав:

— Ти щось шукаєш, Кет?

— Що ти маєш на увазі? Шукаю брудних картинок.

— Щоб завестись?

— Можна й так сказати.

Я відклала один журнал і взялась за інший.

Тоді я почула кроки Томмі — він наближався, аж доки не зупинився поруч. Коли я знову звела погляд, його руки поривчасто застигли в повітрі, наче я виконувала руками якусь складну роботу, а він прагнув допомогти.

— Кет, ти ж не… Ну, якщо це щоб завестись, то це ж роблять не так. Ти мусиш набагато уважніше дивитись на фотографії. Якщо швидко гортати, то це не спрацює.

— Звідки тобі знати, що працює для дівчат? Напевно, ти дивився ці журнали з Рут. Вибач, я не подумала.

— Кет, чого ти шукаєш?

Я знехтувала його запитання. Я перебрала вже майже весь стос і хотіла закінчити. Тоді він сказав:

— Я бачив, як ти таке вже робила.

Цього разу я зупинилась і поглянула на нього.

— Що тут відбувається, Томмі? Невже Кефферс найняв тебе у свій порнопатруль?

— Я не намагався за тобою стежити. Але я тебе бачив — минулого тижня, після того, як ми всі зібрались у кімнаті Чарлі. Там був один із цих журналів, а ти думала, що ми всі розійшлися. Але я повернувся по светр, а двері кімнати Клер були відчинені, тому я бачив кімнату Чарлі. І я тебе там потім — ти гортала журнал.

— Ну, і що з того? Нам же всім треба якось заводитись.

— Ти не заради збудження це робила. Я бачив, так само, як бачу тепер. У тебе таке обличчя, Кет. Того разу в кімнаті Чарлі у тебе було дивне обличчя. Ніби ти сумна чи щось таке. Ніби трохи налякана.

Я зістрибнула з верстака, зібрала журнали і вручила стос йому в руки.

— Тримай. Віддаси Рут. Подивишся, чи вони якось на неї вплинуть.

Я пройшла повз нього і вийшла з сараю. Я знала, що розчарувала його, нічого не розповівши, але в ту мить ще недостатньо добре все сама продумала, тому не готова була нікому нічого розповідати. Але я не проти була, що він прийшов слідом за мною до бойлерної. Анітрохи не проти. Мене це заспокоїло, я відчула себе захищеною. Врешті-решт я йому таки розповіла, але аж за кілька місяців, коли ми вирушили в подорож до Норфолка.

Розділ дванадцятий

Я хочу розповісти про подорож до Норфолка, про все, що трапилося того дня, але спершу я повинна повернутись трохи назад, щоб описати обставини і пояснити, чому ми туди поїхали.

Наша перша зима в Котеджах уже майже закінчилась, і ми почувались достатньо обжитими. Незважаючи на всі наші камені спотикання, ми з Рут підтримували звичку зустрічатись увечері у мене в кімнаті, говорити над гарячими напоями. І от під час однієї з таких зустрічей, у розпал якихось жартів вона раптом сказала:

— Ти, мабуть, чула, що казали Кріссі й Родні.

Я відповіла заперечно, а вона засміялась і продовжила:

— Вони, мабуть, просто мене надурили. У них такі жарти. Забудь, що я про це згадувала.

Але я бачила, що я з неї це витягну, тож продовжувала випитувати, аж доки вона не мовила стишеним голосом:

— Пам’ятаєш, минулого тижня Кріссі й Родні не було? Вони їздили до містечка Кромера, на півночі узбережжя Норфолка.

— Що вони там робили?

— О, мені здається, вони там мали друзів, хтось колись там жив. Не в цьому річ. Річ у тому, що вони стверджують, наче бачили там цю… особу. Вона працює в офісі з відкритим плануванням. І, ну, ти розумієш. Вони вважають, що ця особа — «ймовірне я».

Хоча більшість із нас стикалися із поняттям «імовірних я» ще в Гейлшемі, ми відчували, що не повинні цього обговорювати, тому й мовчали — хоча, звісно, це нас водночас інтригувало й непокоїло. І навіть у Котеджах цю тему так просто не порушували. Навколо будь-якої розмови про «імовірних я» ніяковості було набагато більше, ніж, скажімо, навколо сексу. Водночас ця тема захоплювала — у деяких випадках викликала одержимість, — тож вона виринала час від часу, переважно в найсерйозніших розмовах, нескінченно далеких від, наприклад, суперечок про Джеймса Джойса.

Підставова ідея, що стояла за теорією «ймовірних я», була проста і не викликала суперечок. Її можна переказати приблизно так. Оскільки кожного з нас було в якусь мить скопійовано зі звичайної людини, у всіх нас мусить бути десь модель, яка проживає власне життя. Це означало — принаймні теоретично, — що ви могли розшукати особу, за подобою якої вас було створено. Ось чому, коли ви самі виходили в зовнішній світ — бували в містах, торговельних центрах, придорожніх кафе — ви виглядали «імовірних я»,