Вірджинія Вулф - Місіс Делловей, Вірджинія Вулф

раптом збивалася докупи чи поважно переміщалася до іншої якірної стоянки. Хоча вони, здавалося, на своїх постійних місцях у спокої, в повній одностайності, проте ніщо не було свіжішим, вільнішим, рухливішим, ніж оці сніжно-білі чи підпалені золотом поверхні; змінити, зрушити з місця, роззосередити урочисте скупчення для них було справою кількох секунд; і попри статечну нерухомість, тривку стабільність і твердість, на землю вони кидали ту незбагненну гру світлотіні.

Спокійно й упевнено сіла Елізабет Делловей на автобус до Вестмінстеру.

З’являючись і зникаючи, ваблячи, даючи сигнали, світлотінь то вкривала стіну тьмяністю, а банани — яскравою жовтизною, то приглушувала Стренд сірістю, а жовтою яскравістю запалювала автобуси, і все це на очах у Септімуса Воррен-Сміта, що лежав на канапі і спостерігав, як на трояндах і шпалерах із дивовижною спритністю живого створіння спалахувало й гасло рідке золото. Тим часом надворі, немов який невід, тягли дерева своє листя в повітряних глибинах; у кімнаті вчувався шум води, а крізь хлюпання хвиль долинали голоси птахів, що співали. Кожна потуга виливала йому на голову свої скарби, а руку він тримав на спинці канапи, немов на гребені хвилі, коли купався й плавав, а десь далеко на березі гавкали собаки, гавкали й гавкали собі десь дуже далеко. Більше не бійся, казало його серце в тілі, не бійся.

А він і не боявся. Щомиті Природа веселим натяком давала йому зрозуміти, як он тією золотавою плямою, що пливла по стіні, — ну, ну, заспокойся — про свою рішучість розкрити перед ним свій замисел, похитуючи плюмажем, так гарно, завжди так гарно струшуючи волоссям, помахуючи туди-сюди своєю накидкою і підійшовши до нього впритул, аби вдихнути через свої руки, складені гучномовцем, Шекспірові слова.

Реція сиділа за столом, обертала в руках капелюшок і приглядала за ним, бачила, як він сміявся. Він був щасливий. А вона вже дивитися не могла на його усмішку. Отакий вона має шлюб, адже чоловік не може бути аж настільки незвичайним, завжди здригається, сміється, годинами сидить мовчки, а тоді каже, аби вона писала під його диктовку. Уже шухляди в столі замало для тієї писанини — про війну, про Шекспіра, про великі відкриття, про те, що нема смерті. Останнім часом він чогось дуже збуджується (а доктор Голмс і сер Вільям Бредшоу — обидва кажуть, що найгірше для нього — це збудження), буває, розмахує руками, вигукує, що він знає істину! Він знає все! А його товариш Еванс, якого вбили, буцімто приходить до нього. І співає за ширмою. Вона все записує, а він диктує. Дещо з того навіть дуже гарне, але здебільшого просто маячня. Вічно зупиниться посеред речення й думає, хоче щось додати, хоче почути щось нове, прислухається з приставленою до вуха рукою.

Але вона ніколи нічого не чула.

А одного разу вони стали свідками, як дівчина, що прибирала кімнату, почала читати оту писанину й розреготалася. Усе вийшло просто жахливо. Септімус почав викрикувати про людську жорстокість — як люди роздирають одне одного на клоччя. Тих, що впали, казав він, люди роздирають на клоччя. «Голмс напосівся на нас», — казав він і таке вигадував, таке вигадував про Голмса, як Голмс їсть кашу, як Голмс читає Шекспіра — і регоче або шаленіє від люті, бо Голмс став для нього якимсь страхопудом. «Людська природа» — називав його. Потім з’являлися видіння. Йому здавалося, нібито він потонув і лежить на скелі і чайки над ним квилять. Із краю канапи заглядав униз у море. Або ж учувалася йому музика. А насправді то грала катеринка або хтось кричав на вулиці. «Як чарівно!» — вигукував він, і по щоках у нього котилися сльози, на що вона вже геть не могла дивитися, бо Септімус пройшов війну, його відзначили за хоробрість, а тепер невідь-чого плакав. Або лежить, прислухається, аж раптом почне кричати, що він падає, падає у вогонь! І мусила дивитися, чи, бува, насправді де нема вогню, так йому ввижалося. Але ніколи не було ніякого вогню. Вони були самі в кімнаті. Це тобі наснилося, казала вона, і він нарешті заспокоювався; а деколи самій ставало лячно. Зітхала за шиттям.

Її зітхання було ніжним і чарівним, як вечірній подих вітру під лісом. Ось вона відклала ножиці, повернулася щось узяти зі стола. Легенький порух, легенький скрип, легеньке постукування — і щось створюється на столі, за котрим вона сидить і шиє. Крізь вії він бачив її нечіткі обриси, невелике темне тіло, обличчя й руки; бачив, як вона повертається за столом, як вона бере котушку ниток або (у неї завжди щось падало) шукає долі моток шовку. Вона майструвала капелюшок для заміжньої доньки місіс Філмер на прізвище… він забув, яке вона мала прізвище.

— А яке прізвище у заміжньої доньки місіс Філмер? — запитав він.

— Місіс Пітерс, — сказала Реція. Переймалася, хоч би капелюшок не був замалий, казала вона, тримаючи його перед собою. А місіс Пітерс — досить дебела жінка, і вона її не любила. Просто місіс Філмер до них дуже добра. «Принесла винограду вранці», — сказала вона, тому ж то Реціії хотілося щось зробити також для неї на знак вдячності. Днями зайшла у кімнату, а місіс Пітерс, видно, думала, що їх нема вдома, сидить і слухає грамофон.

— Та невже? — запитав він. Вона слухала грамофон? Слухала, вона ж йому відразу й сказала: вона зайшла, а місіс Пітерс слухає грамофон.

Почав дуже обережно розплющувати очі, аби переконатися, чи є там насправді грамофон. Але реальні речі — надто збудливі. Треба бути обережним. Не зійти би з розуму. Спочатку ковзнув поглядом на журнали мод на нижній поличці, потім поступово перевів погляд на грамофон із зеленою трубою. Усе дуже чітко. А тоді, зібравшись із духом, поглянув на буфет, на тарілки з бананами, на гравюру із зображенням королеви Вікторії і принца-консорта, на камін із трояндами в глечику. Ніщо не мінилося. Усе було нерухоме, усе було справжнє.

— Ох, і язичок уже має та жінка, — сказала Реція.

— А чим займається містер Пітерс? — запитав Септімус.

— Ага, — сказала Реція, намагаючись згадати. Здається, місіс Філмер казала, що він роз’їзний агент у якійсь торговельній фірмі. — Наразі він у Галлі, — сказала вона.

«Наразі!» — сказала якось на італійський манер. Сама помітила. Він опустив повіки, аби зараз бачити тільки частину її обличчя, спочатку підборіддя, потім ніс, потім чоло; воно могло виявитись спотвореним чи мати якісь страхітливі знаки. Але ні, вона собі сиділа цілком природно й спокійно шила зі стиснутими губами, із тією застиглою сумовитою меланхолією, з якою