Вірджинія Вулф - Місіс Делловей, Вірджинія Вулф

зазвичай шиють жінки. Там нема нічого жахливого, переконався він, коли вдруге, втретє поглянув на її обличчя, на її руки, бо що може бути в ній страшним чи відразливим, коли вона сидить серед білого дня й шиє? Ага, і язичок же має місіс Пітерс. Містер Пітерс — у Галлі. А причім тут шаленство й пророкування? Причім тут бичування і знедоленість? Чого це йому тремтіти та вмиватися сльозами, коли пливуть хмари? Навіщо дошукуватися істин і їх потім сповіщати, коли Реція ось так сидить собі і встромлює шпильки спереду своєї сукні, а містер Пітерс — у Галлі? Чудеса, одкровення, муки, самотність, провалювання крізь море, усе нижче й нижче у вогонь, усе геть-чисто вигоріло, зникло, і поки він дивився, як Реція лагодить капелюшок для місіс Пітерс, то йому здавалося, що лежить під покровом квітів.

— А не замалий він буде для місіс Пітерс? — сказав він.

Уперше за багато днів він заговорив, як раніше!

— Авжеж, замалий, до смішного замалий, — сказала вона. — Але місіс Пітерс саме такого забаглося.

Узяв з її рук капелюшок. І сказав, що той капелюшок хіба на мавпочку катеринника надівати.

Як це її розвеселило! Уже тижнями вони так не сміялися, не жартували в родинному колі. Що вона мала на увазі, так це те, що якби зараз зайшла місіс Філмер, чи місіс Пітерс, чи ще хто-небудь, то й не зрозуміли б, із чого вони із Септімусом так сміються.

— Ось, — сказала вона, пришпилюючи троянду збоку капелюшка. Ніколи не була такою щасливою! Ніколи в житті!

А ще навіть смішніше, сказав Септімус. Тепер бідолашна жінка немов та свиня на ярмарку. (Ніхто її так не смішив, як Септімус.)

А що там вона має в кошику? Стрічки й намистинки, китиці й штучні квіти. Висипала все на стіл. І він почав підбирати кольори, хоча й мав дуже вже незграбні руки, навіть як слід не міг загорнути пакунок, але зате мав чудове відчуття кольору, і часто навіть дуже вдало підказував їй, іноді не до ладу, але загалом дуже вдало.

— Ох, і матиме вона всім капелюшкам капелюшок! — приговорював він стиха, беручи то те, то те зі столу; Реція на колінах заглядала через його плече. Ось уже й готово, себто, обкидання, тепер тільки зшити докупи. Тільки дуже уважно, казав він, аби нічого не порушити від його обкидання.

І вона шила. А коли вона шиє, думав він, то, немов той чайник у каміні, і пихтить, і буркоче, така зайнята; а її міцні гострі пальчики так швидко-швидко миготять; і голка тільки зблискує. Сонце може спалахувати і тьмяніти на китицях, на шпалерах, але він чекатиме, думав він, витягуючи ноги, дивлячись на свою зсунуту шкарпетку на кінці канапи, він чекатиме в цій теплій місцині, у цій тихій улоговині, на яку натрапляєш під лісом іноді ввечері, коли завдяки зниженню на місцевості чи якомусь особливому розташуванню дерев (до всього потрібний науковий підхід, передовсім науковий підхід) тепло затримується і повітря вдаряє в обличчя, немов птах крилом.

— Ось, — сказала Реція, вертячи капелюшком місіс Пітерс на кінчиках своїх пальців. — Поки що досить. А потім… — і її речення подзюркотіло далі: крап-крап-крап, як той самовдоволений, не до кінця закручений кран.

Просто чудо. Ще ніколи вона не зробила чогось, аби ним так пишатися. Такий м’якенький, такий справжній цей капелюшок місіс Пітерс.

— Тільки дивитися й милуватися, — сказав він.

Так, вона завжди тішитиметься тим капелюшком. Бо він тоді став собою, тоді він так сміявся. Вони зробили його разом, самі. Завжди любитиме цей капелюшок.

Сказав, аби вона його приміряла.

— Але я буду така смішна! — вигукнула вона, підбігаючи до дзеркала, а тоді дивилася на себе то з одного боку, то з іншого. І вмить різким рухом зняла капелюшок, бо постукали в двері. Може, сер Вільям Бредшоу? Уже прислав?

Ні! Маленька дівчинка з вечірньою газетою.

І все відбувалося, як і завжди відбувалося, як було щовечора в їхньому житті. Стояла дівчинка з пальчиком у роті біля дверей; Реція опустилася на коліна, туркотіла й цілувала малу, дістала торбинку з цукерками із шухляди стола. Так було щоразу. Спочатку одне, потім друге. Вона так усе влаштовує, спочатку одне, а тоді інше. Танцювали, стрибали по кімнаті. Він узяв газету. «Суррей»[36] знову програли, читав він. Настає спека. Реція повторила: «Суррей» знову програли, настає спека, і це також увійшло до її гри з онучкою місіс Філмер, обоє сміялися і гомоніли. Він був дуже втомлений. Він був дуже щасливий. Захотілося спати. Заплющив очі. Нічого не бачив, а звуки гри стихали й мінилися, уже лунали, немов голоси людей, що шукають когось і не знаходять, усе віддалялися й віддалялися звуки. Вони його загубили!

Здригнувся весь нажаханий. Що це таке? Тарілка з бананами на буфеті. Поряд нікого (Реція повела дитину до мами, пора в ліжечко). Ось так воно: залишитися самотнім. Вирок, оголошений йому ще в Мілані, коли він зайшов до кімнати й побачив, як вони тяли ножицями клеєне полотно, — залишитися самотнім.

Він був на самоті з буфетом і бананами. Самотньо лежав він на цій беззахисній висоті, розпростертий, але не на пагорбі чи на скелі, а на канапі у вітальні місіс Філмер. А що з видіннями, з обличчями й голосами небіжчиків, де вони? Перед ним стояла ширма з чорним очеретом і блакитними ластівками. Там, де колись він бачив гори, де бачив обличчя, де бачив красу, тепер — лишень ширма.

— Евансе! — покликав він. Ніхто не відповів. Десь пискнула миша чи зашаруділа штора. От тобі й голоси небіжчиків. Лишень ширма, коробка з вугіллям, буфет. Ну, що ж, нехай буде ширма, коробка з вугіллям і буфет… аж тут Реція влетіла до кімнати, швидко-швидко щось розповідаючи.

Прийшов лист. У всіх змінилися плани. Місіс Філмер не зможе поїхати до Брайтона. Уже не встигнуть попередити місіс Вільямс, і Реції все це дуже, дуже набридло, коли ж її погляд упав на капелюшок, то подумала… а може… їй… варто трішки… І голос Реції мелодійно затих.

— А хай тобі біс! — вигукнула вона (її лайка також входила до їхніх жартів), зламалася голка. Капелюшок, Брайтон, голка. Вона все нанизувала одне на друге, спочатку одне, потім інше, коли шила, вона все нанизувала одне на друге.

Хотіла почути його думку, чи став капелюшок ліпший, коли підійняла троянду трошки вище. Сіла на край канапи.

Тепер вони дуже щасливі, сказала вона, опустивши раптом капелюшок донизу. Тепер вона могла йому всіляке казати. Могла сказати геть усе, що