Вірджинія Вулф - Місіс Делловей, Вірджинія Вулф

спаде на думку. Мабуть, ось що вона передовсім подумала про нього ввечері в кав’ярні, коли він прийшов зі своїми товаришами-англійцями. Зайшов досить-таки боязко, увесь час озирався, а його кашкет упав, коли він його вішав на вішак. Вона так добре це пам’ятала. Знала, що він англієць, хоча не з тих дужих англійців, які так подобалися її сестрі; був худющий, але мав свіжий колір обличчя, а зі своїм великим носом і великими блискучими очима, зі своєю манерою сидіти, трохи згорбившись, скидався, вона часто йому про це казала, на молодого яструба; того вечора, коли вона його вперше побачила, а вони саме грали в доміно, як він увійшов до кімнати, він скидався на молодого яструба; але з нею він був дуже ніжний. Ніколи не бачила його збудженим чи п’яним, правда, інколи було видно по ньому, що він страждає через оту страхітливу війну, та хай там як, але щойно вона до нього заходила, усе недобре вмить кудись зникало. Про всіляку всячину, про все, що спадало їй на думку, про негаразди з роботою чи про щось інше — геть про все на світі могла вона з ним поговорити, і він усе розумів. Навіть рідні її так не розуміли. Був старший за неї і дуже розумний — такий серйозний він був, хотів, аби вона читала Шекспіра ще до того, як могла прочитати дитячу казочку англійською! — так багато знав, тому в усьому їй допомагав. І вона йому допомагала.

Поки що — капелюшок. А тоді (вже й пізно робиться) — сер Вільям Бредшоу.

Вона притулила руки до скронь, чекаючи, що він скаже про капелюшок, подобається він йому чи ні, тому сиділа й чекала, опустила очі долу, а він геть відчував її душу — вона, як пташка, перестрибувала з гілки на гілку і ніколи не помилялася, сідала в потрібному місці; він відчував усю її душу, коли вона сиділа в тій трохи недбалій позі, яку прибирала цілком невимушено, а коли хотіла щось сказати, то одразу всміхалася, немов та пташка, що усіма своїми кігтиками міцно вчепилася в сучок.

А він добре пам’ятав, щó казав Бредшоу: «Товариство людей, яких ми найбільше любимо, не є помічним, коли ми хворіємо». Бредшоу казав, що він має навчитися відпочивати. А ще Бредшоу казав, що вони мусять розлучитися.

«Мусять», «мусять», а чому «мусять»? Яку владу над ним має Бредшоу?

— Яке право має Бредшоу казати мені «мусиш»? — допитувався він.

Бо ти погрожував накласти на себе руки, — казала Реція. (На щастя, вона тепер усе могла йому сказати). — Отже, він їм підвладний! Голмс і Бредшоу напосілися й придушили його! Та тварюка з червоними ніздрями все винюхала! Каже «мусиш»! А де його папери? Його писанина?

Вона принесла його папери, начерки, усе те, що вона за ним записала. Кинула на канапу. Дивилися разом. Схеми, малюнки, маленькі чоловічки розмахують палицями, як зброєю, — та невже? — з крилами за спиною; обведені навколо шилінгів і шестипенсових монеток сонця й зірки; зигзагоподібні прірви з альпіністами, що підіймаються в одній зв’язці, схожі на ножі й виделки; море з невеличкими лицями, що сміються з-під чогось такого, немов хвилі; карта світу. Спали! — вигукнув він. А тепер його записи про те, як небіжчики співають у рододендроновому чагарнику, ода Часу, розмова з Шекспіром, Еванс, Еванс, Еванс — його послання з країни мертвих; не рубати дерев, повідомити прем’єр-міністрові. Всесвітня любов — сенс буття. Спали! — вигукнув він.

Але Реція поклала на них долоні. Дещо з цього — дуже навіть гарне, думала вона. Вона все зв’яже (не мала такого великого конверта) шовковим шнурочком.

Навіть якби вони його забрали, казала вона, то все одно вона з ним поїде. Без їхньої згоди вони не можуть їх розлучити, сказала вона.

Розпрямляючи кутики, вона рівно склала папери та перев’язала пакунок, майже не дивлячись собі під руки, і сиділа, подумав він, немов із пелюстками над головою. Вона — розцвіле дерево, а крізь гілля дивилося обличчя законниці, що досягла святилища й нікого тепер не боїться: ні Голмса, ні Бредшоу; диво, перемога, велика й остаточна. Бачив, як, вагаючись, підіймалася вона по страхітливих сходах, що вгиналися під вагою Голмса і Бредшоу — вони ніколи не важили менше, ніж одинадцять стоунів шість фунтів, посилали своїх дружин до суду, заробляли десять тисяч на рік і вели розмови про відчуття міри; їхні вироки різнилися (Голмс казав одне, а Бредшоу — інше), але обидва — судді, які плутають видіння з буфетом, нічого чітко не бачать, а все ж таки правлять, а все ж таки отруюють життя людям. «Мусиш», — вони кажуть. А вона взяла і їх перемогла.

— Усе! — сказала вона. Папери зв’язані. Ніхто їх не знайде. Вона сховає ті папери.

І ніщо їх не розлучить. Вона сіла біля нього й називала його яструбом чи то вороном; попри їхню злісність і шкідливість для врожаїв, він таки геть був викапаний птах. Ніхто не зможе їх розлучити, сказала вона.

Потім підвелася, щоб іти в спальню пакувати речі, але, почувши голоси внизу й подумавши, що це прийшов доктор Голмс, побігла вниз по сходах, аби його не пустити.

Септімус чув, як вона говорила з Голмсом на сходах.

— Дорогенька моя, я ж бо прийшов як друг, — казав Голмс.

— Ні, я не дозволяю вам заходити до мого чоловіка, — сказала вона.

Бачив, що вона, як та квочка, розпростерла крила й перегородила прохід. Але Голмс наполягав.

— Дорогенька моя, дозвольте… — казав Голмс і відтручував її (Голмс був міцної статури).

Ось уже Голмс підіймався нагору. Ще трохи — і він розчахне двері навстіж. І скаже: «Ну що, далі нудимо світом?». Голмс одразу візьме над ним гору. Але ні; ні Голмс, ні Бредшоу. Підвівся, заточився, переступив з ноги на ногу, поглянув на гарний чистий ніж для хліба місіс Філмер із вирізаним на ручці словом «хліб». Не хотілося його псувати. Газ? Пізно. Голмс уже підходив. Може, бритва, але Реція її заховала, завжди ховала. Залишається тільки вікно, велике вікно в мебльованій кімнаті на Блумсбері, хоча й дуже марудна і мелодраматична та справа з відчинянням вікна й викиданням. Але трагедія в їхньому дусі, не в його чи Рецїї (вона була за нього). Голмс і Бредшоу полюбляли схожі витівки. (Він сів на підвіконні). Він чекатиме до останньої секунди. Він не хотів помирати. Життя — хороша штука. Сонце світить. Але людські істоти — що вони хочуть? Якийсь старий, спустившись сходами в будинку навпроти, вп’явся в нього