Ксана Рейлі - Несподіване весілля, Ксана Рейлі

Розділ 32

Я обійняла себе руками, намагаючись зігрітися, адже на вулиці було прохолодно. Злість кипіла всередині, але біль був сильнішим за це. Я просто йшла тротуаром, дивлячись собі під ноги. Перед очима усе було розмитим від сліз, які хотіли вирватися назовні. Я стримувала себе, щоб не розревітися на людях. Дивлячись на мене, хтось міг би подумати, що цю дівчину в красивій сукні в цей час кинув хлопець, або ж він просто не прийшов до неї на побачення. Тільки правда була зовсім іншою. Я не збираюся повертатися до того ресторану, до Гордія. Не хочеться дивитися на нього і бачити те, як він прикидається переді мною. Я сподівалася, що він відштовхне її від себе, скаже їй, що йому не потрібна вона, адже у нього є я. Та він не зробив цього. Я справді думала, що Гордій закохався в мене, але просто мовчить про це. Мабуть, я помилялася, і в нього досі є почуття до неї. Інколи так буває, що у життя вриваються колишні, а між людьми спалахують почуття з новими силами. Я не хотіла бути третьою лишньою між ними. Якщо він досі кохає її, то я піду. Не хочу заважати їм та бути там, де мене не люблять. Я глянула на екран телефону. Годинник показував уже половину дев'ятої. Тридцять хвилин, як ми з Гордієм мали б вечеряти. Він не зателефонував мені й не написав повідомлення з питанням: "Де ти?". Можливо, він уже пішов кудись з тією Діаною розважатися. Міг він так вчинити? Я не знала цього точно. У пам'яті спливли ті особливі наші моменти. Чи бачила я в його очах щось більше, аніж звичайна хіть? Інколи його погляди в мою сторону були занадто довгими, аніж мали б бути. Інколи він усміхався, коли помічав мене. Інколи він дратувався, коли я була поряд.

Я шмигнула носом і витерла рукавом свої мокрі щоки. Мені було байдуже, якщо після цього піджак буде брудним. Я просто хотіла опинитися вдома у своєму ліжку. Помітила неподалік стоянку, де було декілька автомобілів зі значками таксі. Я вимкнула свій телефон, бо ця тиша здавалася мені нестерпною. Після цього підійшла до одного з автомобілів і сіла всередину на заднє сидіння. Водій подивився на мене у дзеркало та спитав адресу. Я сумно усміхнулася, дивлячись у вікно. У роті чомусь стало надто гірко, коли я називала йому адресу будинку Гордія. Я могла б уже зараз забрати свої речі та піти геть. Але між нами договір, який я не мала права порушити. Якщо дідусь Гордія запідозрить щось та зрозуміє, що це фіктивний шлюб, то мені доведеться сплатити штраф. Звідки взяти такі гроші? Та проблема була не в цьому. Навіть після такого вчинку Гордія, я не хотіла йти з його дому. Просто не хотіла...

Коли повернулася додому, то одразу ж піднялася до себе в кімнату та замкнула на ключ двері. Це був перший раз, коли я максимально зачинилася від Гордія. Зараз у мене зовсім не було сил спілкуватися з ним, і я сподівалася, що він не потривожить мене. У кімнаті було надто тихо і темно, від чого мені довелося напружитися.
Я ввімкнула лампу, що була на тумбі біля мого ліжка. Мою увагу привернув звук за вікном. Я помітила, як декілька крапель дощу вдарилися об скло, а за ним прогримів гучний звук. Навіть не думала, що сьогодні буде злива, хоча це було очікувано. Дощ почав лютувати з такою силою, що нещадно вдарявся у вікно. Я повільно зняла свій піджак і кинула його на стілець, що стояв неподалік. Зазвичай акуратно поводилася зі своїм одягом, бо я справді любила речі, але в цей момент мені просто хотілося скинути з себе це все. Я потягнулася до блискавки на своїй сукні та спробувала спіймати пальцями бігунок.

— Ну ж бо! — пробурмотіла я після декількох хвилин намагань розібратися з замочком.

Я вже починала дуже сильно злитися. Навіть думала про те, щоб просто розірвати цю кляту сукню на собі. Та у мене не було стільки сили в руках. Я сильніше натиснула на бігунок та сіпнулася, коли щось гостре врізалося в мій палець. Я забрала свої руки та помітила на великому пальці невелику ранку, з якої уже почала стікати кров. Це стало останньою краплею. Так буває, що весь день тримаєш себе в руках, а потім якась дрібничка змушує тебе безупинно ридати. Я не зрозуміла, як сльози почали текти по моїх щоках. Мої груди важко здіймалися від схлипувань, а цей тугий корсет не дозволяв мені нормально вдихнути. Я сіла на ліжко, охопивши руками свої ноги. В грудях з новою силою зародилася образа. Моя голова опустилася на коліна і я просто почала ридати. Так сильно, як ніколи ще за останні декілька місяців. Я справді не пам'ятала, коли так плакала востаннє, коли мені було так сильно боляче... Здається, навіть зрада Ігоря зачепила мене менше.

Не знаю, скільки часу просиділа так. Від моїх думок про образи й ридань мене відірвав стукіт у двері. Я напружилася та повільно підняла голову з колін. Гордій повернувся? Стукіт став голоснішим.

— Поліно, що з тобою? — почула його голос. — Відчини двері!

Я міцно стиснула руки в кулаки, стримуючи свою злість. Мені не хотілося навіть бачити його.

— Поліно! — продовжував він. Здавалося, Гордій почав злитися. — Відчини ці бісові двері. Інакше я їх виб'ю!

Ну, звісно! Я мало не засміялася та спрямувала свій погляд до вікна. Він всього лише маніпулює мною, а я не збираюся більше вестись на його провокації. Ніби я повірю колись, що він зробить це для того, щоб поговорити зі мною. Хай краще душ прийме після того, що робив з тією Діаною. Гучний гуркіт змусив мене підірватися на ліжку. Я налякано піднялася на коліна та скрикнула, коли двері ледь не провалилися на підлогу.

— Якого біса? — закричала я, коли в мою кімнату ввійшов Гордій. Він справді мав дуже розлючений вигляд. Хлопець знервовано зняв з себе піджак і кинув його на підлогу. — Ти... Ти вибив мої двері! Вже зовсім з глузду з'їхав?

— З'їхав, Поліно, — відповів він. — З'їхав. Я дві години чекав тебе в тому дурному ресторані, написав тобі близько двадцяти повідомлень і дзвонив майже кожні три хвилини. Ти телефон вимкнула, а тепер ще й без жодних пояснень зачинилася від мене! У мене вже стільки можливих варіантів було в голові. Я думав, що з тобою щось сталося! До того ж злива розпочалася.

Я навіть не хотіла слухати про те, що він нібито хвилювався за мене. Мабуть, лише й зрадів, що я не прийшла на побачення.

— Іди геть! — крізь зуби сказала я. — Я не хочу з тобою розмовляти. Бачити тебе теж не хочу! Забирайся з моєї кімнати, бо інакше я зараз же зберу свої речі та з'їду від тебе.

— Поліно, що відбувається? — спокійно спитав він і зробив декілька кроків у мою сторону.

— Що відбувається? Навіщо ти взагалі повернувся?

— Бо це мій дім, в якому я живу!

— Її ти теж сюди привіз? — поцікавилася я, посміхнувшись. — Звісно ж! Якісь дурниці питаю. Це ж мав бути ваш будинок.

— Про що ти взагалі кажеш? — Гордій не приховував свого роздратування. — Не треба говорити цими загадками, Поліно!

— Я бачила вас! — голосно закричала. — Бачила, як ви обіймалися посеред того ресторану. Ти не відштовхнув її, Гордію. Так захопливо гладив її та шепотів їй щось на вухо. Ти, мабуть, казав тій своїй Діані, що через три місяці будеш вільним, коли розлучишся зі мною. Ви планували зустрічатися за моєю спиною?

— Замовчи! — різко сказав він, підходячи до мене.

Я відсунулася на ліжку, але вдарилася спиною об спинку. Гордій стояв одразу біля мене. Сама ж загнала себе в кут, з якого не вибратися.

— Значить, ти побачила мене з Діаною і повернулася додому? — спокійно спитав Гордій, наче його злість уже зникла.

Моя ж лише наростала з кожною секундою. Він за ідіотку мене тримає?

— А що я мала робити? Приєднатися до вашої романтичної вечері? Чи може, ти хотів запропонувати мені ніч утрьох?

— Як мінімум, ти б підійшла до нас та вчинила скандал. Це більше схоже на тебе, аніж втікати та закриватися у кімнаті.

Я похитала головою та знову відчула сльози на очах. Мені не хотілося перед ним плакати, але з мого жалюгідного вигляду він і так знав, що я весь цей час сиділа тут та ридала.

— Ти не розумієш! — закричала я, відчуваючи, що по щоках таки потекли сльози. — Це не та ситуація, де я могла б влаштувати істерику. Тобі колись було боляче? — Я подивилася на нього. — Так сильно, що всередині все наче обірвалося, а сльози душать, змушуючи задихатися, ноги не тримають, і ти не можеш навіть слова вимовити. Тобі просто хочеться втекти туди, де тебе не знайдуть. Особливо той, хто зробив боляче. Я зізналася тобі у тому, що закохалася в тебе. Ти обіцяв, що не зробиш мені боляче, але зробив. Після всього, що було між нами, я не могла бачити тебе з нею.

Я відвела очі, бо не витримувала більше його погляду. Гордій раптом охопив моє обличчя своїми руками. Я сіпнулася, намагаючись відштовхнути його від себе. Він же навпаки підійшов ще ближче.

— Не торкайся мене! — сердито сказала я та спробувала забрати його руки від свого обличчя.

— Поліно, — спокійно мовив він, все ще обіймаючи своїми долонями моє обличчя, — подивися на мене.

Я похитала головою, заперечуючи. Це було занадто. Він вже давно мав піти геть звідси. Навіщо я підпустила його так близько до себе? Знову...

— Подивися на мене, Поліно! — почав вимагати Гордій, а тоді ніжніше додав: — Прошу.

Він легко погладив своїм великим пальцем мою щоку. Від цього жесту моя шкіра зрадницьки покрилася сирітками. Я ненавиділа те, що моє тіло не могло протистояти йому. Все ж глянула на нього, але сльози на очах зібралися з новою силою. Гордій дивився на мене з таким жалем, ніби йому було шкода мене. Я гірко усміхнулася, бо розуміла, що він зараз кине мене. Це кінець...

— У нас з Діаною є минуле, — почав він, — яке ні я, ні вона, ні ти не можемо змінити. Ми були разом рік. Ми любили одне одного. У нас були плани, і я думав, що вона таки залишиться тією єдиною жінкою в моєму житті. Коли вона кинула мене перед церемонією, мені, мабуть, було боляче. Вона образила мене своїм вчинком, похитнула мою впевненість у собі. Я відчував усе те, що ти описала раніше, але зміг побороти це до того моменту, коли на весіллі з'явилася ти. Зараз, коли я бачу твої сльози, мені болить сильніше. Я не хотів образити тебе, і якби я знав, що ти була в той момент там, то не дозволив би тобі піти.

— Так, ти б кинув мене уже тоді, — пробурмотіла я. — Якщо ти досі кохаєш її, то скажи про це зараз. Не муч мене, будь ласка. Я не можу більше цього витримувати.

— Я б не кинув тебе, Поліно.

Здається, він говорив впевнено. Я відчувала це, але поки нічого не розуміла.

— Але ти не кохаєш мене, — тихо прошепотіла я.

— Ти не знаєш! — твердим тоном сказав Гордій. — Так, я не говорив тобі цього, бо не звик ділитися своїми почуттями, але мені здавалося, що ти зрозуміла це.

— Як? Як я могла це зрозуміти?

Ця розмова втомила мене. Я просто не розуміла, що він хоче сказати мені в кінцевому результаті. Гордій збирається кинути мене чи планує зізнатися у коханні? Я не знала, але від останньої думки мені стало смішно.

— Знаєш, що я сказав Діані? — тихо спитав він і нахилився ближче до мене.

— Мене це не цікавить, — твердо мовила я, дивлячись йому в обличчя. — Ні ти, ні твоя Діанка!

— Тебе це мало б цікавити, Поліно, бо ти була важливою частиною нашої невеличкої з нею розмови.

— Тієї, де ти гладив її по волоссі та шепотів на вушко приємні словечка? Чи потім ще була якась розмова? Може, десь у ліжку? Ти ж щось робив дві години.

— Я чекав на тебе! — різко сказав Гордій.

— То що ти говорив їй? — спитала я таким тоном, щоб це звучало максимально байдуже.

— Я прощався з нею, — відповів він.

— Мабуть, це було дуже приємне прощання. Коли у вас наступна зустріч?

— Ти не чуєш мене, Поліно.

— Може, не хочу чути?

— Не хочеш, але я змушу тебе вислухати мене.

— Я втомилася від тебе, Гордію, — тихо зізналася. — Ти завжди закритий, а мені так важко пробитися через твою стіну. Я не можу більше так. Ти закохав мене в себе, але сам...

— Ти вже пробилася, Поліно. Я теж закохався! — голосно сказав він. — Хіба ти не бачиш цього? Не помічаєш, що робиш зі мною? Я думаю про тебе навіть тоді, коли не мав би думати. Я не можу зібратися ні на тренуваннях, ні на заїздах, бо в моїй голові постійно ти. Думаєш, чому я завжди тікав від тебе? Бо вважав, що якщо менше бачитиму тебе, то зможу зробити так, щоб ти зникла з моєї голови. Не вийшло. — Гордій ледь усміхнувся. — Нічого не вийшло. Ти все ще в моїй голові! І перед заїздом я хвилювався, наче підліток, що вперше сідає за кермо, бо хотів вразити тебе.

— О, ти безперечно вразив мене, — тихо пробурмотіла я, згадуючи ту аварію.

— Я не розумію, що зі мною, — прошепотів Гордій, вдивляючись в мої очі. — Я раніше ніколи не відчував такого. Мені хочеться турбуватися про тебе, хочеться тримати тебе у своїх обіймах, цілувати, хочеться засинати та прокидатися з тобою в одному ліжку. Я не уявляю свого життя без твоєї усмішки. Без тебе, Поліно. Не закривайся від мене, прошу. Я не витримаю цього.

Я не вірила, що Гордій говорить це мені насправді. Могла б подумати, що це чергова його маніпуляція, але я хотіла, щоб це була правда.

— Це щось схоже на кохання, — сказала я.

— Я завжди думав, що для мене нема нічого важливішого за перегони, але це не так. Ти важливіша.

— Чесно?

— Чесно! — Гордій сильно поцілував мене в губи, змушуючи податися вперед до нього. — І саме це я говорив Діані. Казав, що для неї більше нема місця в моєму житті, що у нас з нею все закінчилося тоді, коли вона кинула мене, що я ціную наше спільне минуле, але моє майбутнє може бути лише з іншою.

— З ким? — пошепки спитала навпроти його губ.

— З тобою, — так само тихо відповів він. — Я кохаю тебе.

Це змусило мене усміхнутися, але я закусила нижню губу, щоб стримати себе. Все ще злилася на нього, хоча його слова були приємними.

— Скажи це ще раз.

— Я кохаю тебе, моя Полінко! — Гордій знову поцілував мене. — Кохаю, чуєш?

— А я ненавиджу тебе! — прошипіла я та все ж відповіла йому на поцілунок.

Я могла б ненавидіти себе за цю слабкість перед ним. Мабуть, не хотіла сумніватися в його словах, тому так легко піддалася йому. Можливо, ми зможемо бути щасливими, якщо по-справжньому кохаємо одне одного.

Гордій легко штовхнув мене, змушуючи лягти спиною на ліжко. Сам же навис наді мною. Я глянула йому в очі, які стали майже чорними від того, як сильно розширилися його зіниці.

— Я страшенно злий на тебе, — проричав він і почав цілувати мою шию, — бо замість того, щоб поговорити зі мною, ти просто втекла.

— А я зла на тебе, бо ти обіймався з нею!

— Вибач за це.

Гордій легко прикусив мою шкіру, змушуючи мене закотити очі від задоволення, що пройшлося всім тілом.

— А ще зла, бо ти вибив мої двері та увірвався в мою кімнату, — продовжувала я, відчуваючи, як всередині заново зароджується злість.

— А ти навіть не уявляєш, який я злий, бо ти зачинилася від мене! — сердито сказав хлопець і грубо поцілував мене в губи.

Я ледве стрималася, щоб не застогнати. Мені починала подобатися ця перепалка.

— А ще мене бісить ця блискавка на сукні, — мовила я, коли відштовхнула від себе Гордія. — І ця сорочка, що на тобі теж нервує мене. Хочу її зняти.

Я помітила, що він усміхнувся. Його погляд пройшовся по моїй сукні. Він дозволив собі дивитися на мене довше, ніж зазвичай. Я легко штовхнула його ногою.

— Чого так дивишся? — спитала, примруживши очі.

Гордій раптом схопив мене за руку та потягнув до себе. Таким чином я опинилася в нього на колінах.

— Ти дуже красива, Поліно. Навіть з цією розмазаною тушшю на щоках.

— Бо це через тебе! — обурилася я. — Діана теж красива?

Я помітила, що він знову усміхнувся. Та мені було зовсім не весело. Мабуть, він зрозумів це по моєму погляду.

— Ти красивіша.

— Хочеш задобрити мене? — підозріло спитала.

Я почала розщіпати ґудзики на його сорочці. Захотілося, щоб він був сьогодні під моїм контролем. Таке приємне покарання за те, що він дозволив собі образити мене.

— Це правда, — впевнено відповів Гордій. — Ти дуже красива.

— Знаю, — сказала я, хитро усміхнувшись. — На мене часто дивляться чоловіки. Згадати лише недавній показ, на якому я привернула стільки  чоловічої уваги. 

— Якщо ще раз той Едуард подивиться на тебе таким голодним поглядом, то я вирву йому його очі.

— Ох, який ти жорстокий!

Мені подобалося знати, що не лише я ревную його, але і він мене. Я зняла з нього сорочку та легко провела своїми руками по його грудях.

— Що мені зробити з Діаною? — пробурмотіла я. — Вона точно має намір повернути тебе.

— З нею покінчено, Поліно. Це був кінець.

— Як вона взагалі опинилася в тому ресторані?

— Я говорив напередодні матері, що у нас з тобою побачення, — сказав Гордій. — Вона хотіла запросити мене на вечерю, але я відмовився. Мабуть, вона сказала Діані про це.

— Твоя мама запрошувала тебе на вечерю? — тихо спитала я. — Без мене?

— Поліно, не зважай на мою матір. — Гордій легко поклав свою руку на мою щоку. — Мені добре з тобою, і я хочу, щоб ми були разом навіть після того, як закінчиться договір.

— Ти це серйозно кажеш?

— Абсолютно. До того ж у мене дещо є для тебе.

— Що? — спитала я, усміхнувшись.

Гордій потягнувся до підлоги та підняв свій піджак. Я зацікавлено спостерігала за ним, все ще перебуваючи на його колінах. Він витягнув з кишені якусь невеличку коробочку. Моє серце завмерло, а я здивовано затамувала подих. Гордій відкрив коробочку і взяв звідти колечко.

— Ти... — Я насупилася.

Він схопив мою праву руку та надягнув на безіменний палець каблучку. Я відкрила рота, коли побачила красивий фіолетовий камінчик по центру та дрібненькі діамантики з обох сторін від нього. Я підняла погляд на Гордія, а він просто знизав плечима.

— Ти ж хотіла обручку з заручин, — сказав хлопець.

— Нічого собі, — тихо пробурмотіла. — Вона неймовірна!

— Тобі справді подобається? В ювелірних магазинах на мене дивилися, як на божевільного, коли я казав, що мені потрібен камінчик пурпурового кольору.

Я засміялася та міцно обійняла Гордія. Нова порція сліз зібралася на очах, але тепер уже не від образи. Я не могла повірити, що він купив для мене таку красиву каблучку та ще й з камінчиком мого улюбленого кольору. Вона безперечно коштувала немало.

— Мені дуже подобається, — чесно сказала я, дивлячись йому в очі. — Зніми з мене нарешті цю кляту сукню!

Гордій усміхнувся і за лічені секунди ми повністю позбулися одягу. Я зручно вмостилася під ним, щоб вкотре насолодитися цим хлопцем, що так сильно зводив мене з розуму, але і дратував не менше.

— У нас мало часу. Комусь рано вставати, бо у нього заїзд, — нагадала я. Гордій втомлено видихнув. — Перегони ж на першому місці. Забув?

— Боюся, що уже ні, — ледь чутно пробурмотів він і поцілував мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно