Ірина Романовська - Не мій мільйонер, Ірина Романовська

20.

Ігор.

 

О п'ятій ранку я сідаю за кермо свого позашляховика та лечу до столиці. Перед зустріччю з Юлею необхідно переробити всі накопичені справи в офісі. На мене чекає на зустріч Михайло, бо виявилося, що на курорті дві крамниці вимагають капітального ремонту. А ще терміново треба відвідати ділянку будівництва, де сталася пожежа. Я маю на власні очі побачити наслідки події та обговорити із заступниками подальші кроки нашої фірми. 

Через людську недбалость може трапиться всяке. Але те, що надзвичайна ситуація на нашій ділянці сталася вдруге за цей місяць, наводить на думку про не випадковість усього вищезгаданого. Якщо трапиться ще одна, третя подія з постраждалими, то поповзуть чутки не лише у пресі. Клієнти почнуть сумніватися в нашій роботі та почнуть відмовлятися від співпраці.

Потрібно було брати водія. Знову сім годин втрачаю у дорозі. За цей час можна вирішити більшу кількість накопичених питань. Але є вже, як є.

Опівдні я прибуваю до офісу. Софія, моя помічниця, одразу ж оголошує розподіл справ на другу половину робочого дня.

- Іван Петрович зустрівся з директором «НоваТек», з приводу постачання газобетонних блоків. Перемовини пройшли успішно, контракт підписаний. Нова партія прибуває на об'єкт на початку лютого. Новатеківці пропонують влаштувати спільну вечерю, скріпити вдалу угоду.

- Чемно відмовити. Нам зараз не до веселощів.

- Зрозуміла вас, Ігорю Анатолійовичу.

- Де Петро Семенович?

- З самого ранку на об'єкті. Чекає вашого прибуття. Звіт відправив вам на електронну пошту.

- Добре. Ось розрахунки за новими ділянками біля гірськолижного курорту. Передай їх у фінансовий відділ. Там інші цифри виявилися, а не те, що казали власники землі.

- Добре, Ігорю Анатолійовичу. – повторює Софія, не піднімаючи голови від свого планшетного комп’ютера

- Після шести вечора звільни розклад. Мене не буде.

- Зрозуміла. Ще розпорядження будуть?

- Ні. Можеш йти на робоче місце, Софія. Дякую.

Помічниця мовчки киває головою та швидко ховається за дверима мого кабінету. Залишає мене наодинці розбиратися з горою різних паперів.

Довга дорога та безсонна ніч дається взнаки. Тіло ломить, втома сідає на плечі. Треба трохи розім’яти кістки та м'язи. Встаю зі свого місця та знімаю піджак. Підходжу до великого вікна. Дивлюся вниз на машини, що біжать по проспекту. З висоти двадцятого поверху вони такими маленькими здаються, наче мурахи. Ось би так і в житті було: чим вище підіймається вгору, тім твої проблеми стають менше. Але в реальності виходить все навпаки. 

До великих грошей автоматично додається велика відповідальність та ризики. Варто лише розпочати керувати великою компанією, як стрімко знаходяться ті, хто хочу зіпсувати все. Варто змінити статус зі звичайного спортсмена, нехай і лідера турнірів, до заможного бізнесмена, зустріти хорошу дівчину, як одразу ж з'являється колишня дівчина зі словами, що ти найкращий хлопець в її житті.

У Юлі, ніби нюх спрацював на появу суперниці. Як тільки мені вдалося зустріти дівчину, поряд з якою я взагалі забув про існування колишньої, то Романова миттю з'явилася поряд. 

Я так і не встиг поговорити з Анею. Раптово виїхав до столиці. А виправдовуватися телефоном на відстані в сімсот кілометрів – це якось не по чоловічому.

Чи може взагалі не варто Аню чіпати? Можливо треба відпустити дівчину, доки ще не пізно? Раптом у нас з Юлею ще можливо все виправити?

Трясця! Як це все мені скерувати?

- А-а-а-а! – долонями тру обличчя, трясу головою. 

Зараз мені потрібно працювати. Не час аналізувати минуле та мріяти про майбутнє. Насамперед зараз чекає робота, а потім все інше.

 

***

Заходжу до «Мілано» в назначений час. Вітаюсь з адміністратором. Знайти Романову серед багатьох столиків ресторану не важко. Он вона сидить біля вікна у самому кутку зали. За тим самим «нашим» улюбленим столом. 

Здається, Юля стала ще худішою за той час, доки ми не бачилися. А її біляве волосся тепер теплого відтінку. І губи в неї стали більші. Певно вколола щось, як зараз усі роблять. Але, як на мене, даремно. Мені завжди подобалися її натуральні трохи пухкі губи. Я обожнював їх цілувати. Загалом здається, Романова все також живе та радіє життю. Одразу так і не сказати, що в її житті твориться така халепа. Не видно, що вона когось боїться або біжить від менеджера-тирана.

Але варто підійти ближче, то я вже бачу на її лиці помітний шар тонального крему, за яким не до кінця приховані синці під очима.

- Привіт! Рада тебе бачити, Ігорю, - усміхається Юля. Дивиться на мене як раніше.

- Ну, привіт, горе-модель. Вибач, але сказати навзаєм не можу. – від почутих слів обличчя Юлі на декілька секунд стає роздратованим. Але вона швидко бере владу над своїми емоціями та повертає доброзичливу посмішку назад.

- Кава чорна, як ти любиш, – вказує на чашку, яку приніс офіціант перед моєю появою. – Без цукру. – додає трохи згодом, коли я сідаю зручніше навпроти неї. 

Сама ж Романова тримає у руці келих білого вина.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍