Міа Натан - Пір'їнка, Міа Натан

Глава 13.

     Ми провели чудовий вечір за смачною вечерею та душевною бесідою.

    —  Слухай, тут так гарно, — звернулася я до Артема. — Спокійно. Душевно. Я обожнюю ось так сидіти на вулиці, вечеряти. Особливо у мами. Бо у нас якось не так. Ну, от не те. Не знаю чому.

    Артем посміхнувся мені й сказав:

   — Так, у твоєї мами дуже душевно.

   Я також мимоволі посміхнулася, згадавши мої гостини у матусі.

    — А ти? Ти часто буваєш у своїх батьків? — поцікавилася я.

    Я подумала, що геть нічого про нього не знаю. За всілякими дурницями геть не було часу просто з ним поговорити.

    — Та не дуже. Хотів би частіше. Але так виходить, що в основному навідуюсь, коли щось трапляється. 

    — Знаєш, я тут подумала, що геть про тебе нічого не знаю.

   — А що ти хочеш знати?

   — Ну, не знаю. Все. Звідки ти? Хто твої батьки? Де мешкаєш нині? Чи є в тебе дівчина? Як ти…

     Артем раптом засміявся щирим безтурботним сміхом.

   — Ов-ов! Оце так бліц! Пригальмуй! Стільки запитань, що я гублюся.  

   — Добре, стишусь, — погодилась я. — Але не думай, що просто так від тебе відчеплюсь. Мені таки потрібні відповіді.

     — Та я, власне, не проти. Це ніякі не таємниці. Я з Чигирина. Мій батько раніше працював водієм автобуса. Поки не захворів. А мама вихователькою у дитячому садочку. Зараз доглядає за батьком.

   — У нього щось серйозне?

   — Так. Гліома головного мозку.

   — Господи! Звучить страшно. І на скільки все серйозно?

  — Серйозно. Але надія є. Я підібрав для нього найкращу клініку й не збираюсь здаватися. Я піду на все, аби витягнути його.

     З того як Артем це говорив було абсолютно чітко зрозуміло, що для нього це мега важливо. 

   — Але давай не будемо більше про це, — злегка посміхнувся він мені. —  Щодо того, де я зараз мешкаю. У мене немає постійного житла. Конкретно зараз я тут, з тобою, на Оленій дачі. Де буду завтра не знаю. 

   — Хто така Оля?

   — Оля — дружина мого загиблого побратима. У них двоє малих хуліганів. Тож коли їхнього батька не стало, я вирішив, що повинен підтримати їх, поки хлопці не підростуть. Ось відправив їх відпочити у Туреччину на декілька тижнів. Тож дача виявилась у нашому розпорядженні. 

   — Ти… Та ти просто святий!

   — Та годі тобі! Не змушуй мене червоніти. Я геть не святий. Просто роблю те, що повинен.  

   Артем дійсно трохи стушувався, тож поспішив змінити тему: 

   — То що ще цікавить мою допитливу пані? Про що ще ти хотіла дізнатися?  

   Прийшла моя черга ніяковіти. Але я не могла не запитати його про те, що давно не дає мені спокою.

    — Мені цікаво, чи є дівчина у такого ідеального чоловіка? 

    — Ні. Зараз немає. 

  — Хм. Дивно. Такий красень й нікого немає? Мабуть, тяжко знайти дівчину, яка б відповідала настільки ідеальному чоловікові?

     Артем якось непевно хмикнув, посміхнувся й сказав:

    — Я тобі вже говорив, що я геть не ідеальний. Просто… з моєю роботою підтримувати нормальні стосунки не так просто. Мене майже ніколи немає поруч. Мало якій дівчині це сподобається. А для сімейного життя це взагалі катастрофа. Як виявилось.

   — Я зараз не зрозуміла. Ти одружений?! — в мене очі полізли на лоба. 

   — Був. 

   — Правда? — чомусь не повірила йому я. 

   Він кивнув.

   — Ого! Можливо в тебе й діти є?

   — Так, син. Йому скоро виповниться три роки. 

   — Аж не віриться! У тебе є син! — моєму здивуванню не було меж. Навіть не знаю чому. Просто мені було якось важко уявити Артема з дитиною на руках. Хоча…

   Артем декілька секунд мовчав, потім сказав:

   — Чесно кажучи, батько з мене не дуже. Я майже його не бачив. Все пропустив: перші кроки, перший зуб. Навіть не знаю, яке перше слово він сказав. Моя дружина завжди казала: “ Ти що є, що тебе немає”. Ображалась. І я її розумію. Але інакше я не міг. І не можу. Мені потрібно весь час працювати, щоб підтримувати їх усіх. Й наразі моїх зусиль все одно не достатньо. 

    От чому він терпів мої закидони! Йому потрібно лікувати хворого батька, підтримувати матір, ставити на ноги сина й не лише свого. Я ніколи не думала про Артема так. Ніколи не задумувалася, як він живе, що його хвилює. Зараз слухала його й розуміла, що всі мої страждання та переживання для нього швидше за все просто романтичні дурниці. Певно саме такими вони і є. 

    — А де зараз твоя дружина з сином?

    — Поїхали разом з Олею відпочивати.

    — А як їх звати?

    —  Катя і Максим.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍