Дідьє ван Ковелер - Жуль, Дідьє ван Ковелер

я завжди стримувався і не відкривав серця жінкам, які траплялись мені на шляху — а отже, Алісу я любив по-справжньому, і пристрасть перетворила мене на жорстокого і несправедливого фанатика. Буддистська незворушність годиться для типових самітників, для тих, кому невідомі утіхи плоті, для зрадливців, що, каючись, заступають приниження духовністю, для аскетів, яким іще невідоме щастя безмежної насолоди жінкою, яка щиро думає тільки про втіху.

Я відчував, що обпалився. Аліса прагнула лише ніжних відчуттів, спільної веселої легкості та шаленого сексу. А від цього коктейлю у мене йшла обертом голова. Та невже нашу взаємну пристрасть було приречено на нетривалість, на короткі радощі ініціації, вступу?! У моїх обіймах Аліса збагнула, що її тіло знову здатне кохати чоловіків — а я розумів, що ця множина («чоловіки») рано чи пізно стане реальною загрозою нашим химерним стосункам. Єдиним способом переконатися в тому, що я був для Аліси єдиним коханим, було порівняти мене з іншими. І нинішня сварка мала прискорити розвиток цих подій.

Я уявив, як уранці вона йде, залишаючи нас із Жулем — для неї, як і для нього, це було, певно, найкращим виходом. Я миттю перетворюся на підопічного Жуля — понівечений коханням, якого він зможе повести вперед. Відчувши, що я відмовився від його колишньої хазяйки і віддав її іншим самцям, пес, напевно, вирушить на полювання і, замість безнадійно опікуватися інвалідами, приноситиме мені у зубах дівуль.

Я з тяжким серцем усміхнувся. Безтямно закохавшись у жінку, яка мусила мене невдовзі покинути, я з подивом відкривав у собі особливу форму довіри. Те, що цілих шість днів від Фред не було новин, аж ніяк не лякало, скоріш навпаки: я з гордістю міг сказати, що розраховую тільки на себе. Аліса дала мені крила — і я вже їх не складу, навіть якщо шугати у небі мені доведеться на самоті. І я, і вона — перед нами лежав довгий шлях. Якщо відсутність може продовжити цей союз, ми конче знову зустрінемося. Заради неї я хотів стати кимось. А вона, спробувавши інших, мусила впевнитись у своїх почуттях до мене.

*

Я прокинувся, зігрітий сонячним промінням, почуваючись дуже легким. Зголоднів страшенно. Потягнувся, розплющив очі. Ліжко було порожнім.

Жуль прокинувся пізніше ніж зазвичай. Вони ще спали. Він тихо спустився з ліжка, натиснув на дверну ручку лапами та збіг сходами. Відчував, що десь там потрібна його допомога — навіть якщо це, як завжди, могло закінчитись погано.

Погода була чудова, вітерець доносив запахи млинців і хот-догів. Працівники пляжу розгортали намети та ви­ймали купи шезлонгів. Бульдозер завершував рівняти пісок і віддалявся у бік порту. З автобусів висипали підлітки із наплічниками — їм Жуль точно був не потрібен. Він не бачив жодного мікроавтобуса з інвалідами. Гучномовець закашлявся і гукнув, заглушивши крики мартинів:

— Доброго дня! Уже десята година, пляж відкрито, рятувальники на місцях! Нагадуємо: собакам суворо заборонено спускатися з променаду на пляж!

Жуль кинувся за мартином, що копирсався у пакеті зі сміттям з написом «Чисто — Трувіль!» Пес знайшов рештки сандвіча, недоїденого якимось «жайворонком», потім побіг у бік Чорних скель — там закінчувалась територія, за якою назирав рятувальник, що у робочий час постійно свистів на пса.

Простеживши кілька старих слідів нецікавих для нього сучок, Жуль підійшов привітатися до чоловіка, що креслив на піску кола. А потім його зацікавила родина, яка ставила парасолю і розкладні стільці. Пес радісно тявкнув кожному і ліг перед переносним холодильником. Оскільки ніхто не збирався його відкривати, Жуль запропонував свої послуги, спробувавши кігтями підняти металеву кришку. Голова родини побіг наганяти пса — і перечепився через ремінь однієї із торб. Він зойкнув і впав, схопившись руками за кісточку. Діти кинулися до тата, а жінка відкрила холодильник, аби прикласти до ноги лід.

Жуль чекав слушної нагоди, аби знову спробувати наблизитися до смачної ніжки, що манила його, загорнута у фольгу. Аж раптом відчув дещо інше. Й обернувся в бік моря. На самому краєчку припливу, що вже з’їдав берег, хлопчик ударами лопатки зміцнював мури піщаного замку. Миттю забувши про можливий бенкет, Жуль гайнув до хлопця і допоміг йому, задньою лапою стукнувши по укріпленням замку.

Раптом поривом вітру з хлопчика зірвало кашкетку. Жуль кинувся за нею у хвилі. Поки він ловив кашкетку та повертався з нею на берег, дитина побігла за ним у море. І тоді сталося щось дивовижне — щось, від чого у Жуля миттю прокинулися всі його навички. Хлопчик, відчувши холод води, зупинився, почав крутити плечами і головою на всі боки, гримасувати. А потім упав обличчям уперед, став бити руками по воді, ніби хотів пробити в ній дірку, крутитись і галасувати, поступово занурюючись під воду і випускаючи бульбашки. Жуль тривожно загавкав у бік пляжу. А потім пірнув, вигнувся, аби підібрати маленьке тіло, що здригалося у конвульсіях і неслухняно сповзало у воду. Пес зробив дві чи три спроби. Нарешті він головою виштовхав дитя на пісок.

— Оскаре! — чулися крики.

Підбігли жінка та двоє інших дітей — і майже одночасно з ними з’явилися рятувальник і тато родини, який сильно накульгував. Жуль відчув, що хтось обійняв його і піднімає. Він заричав і показав зуби, відмовляючись відходити від маленького тіла, яке тряслося і яке пес намагався зігріти собою. Десь удалині бігла Аліса і гукала його. Але Жуль не рухався, поки вона не опинилася зовсім поруч.

Навіть уявити не могла, що втрачу Жуля удруге — і почуватимусь такою щасливою! Що не день, Жуль ставав усе більш схожим на себе колишнього. Ніжного, веселого і слухняного пса. До послуг людини.

Для нас справжнім дивом було те, як він зрання нісся до маленького Оскара — і все ж ми відчували певну гіркоту. Тепер години, проведені з нами, були для Жуля хоч і приємними, проте все ж зайвими. Обов’язок чекав на нього десь там — а отже, і справжня втіха також. А я пригадувала усіх цуценят, яких ми з мамою виховали. Вони так само, як Жуль тепер, із нетерпінням раз на тиждень квапилися до школи дресури, байдуже, що чекало їх у мисці і наскільки весело було їм з нами. У віці, близькому до пенсії, Жуль знову перетворився на учня, який мусив складати іспити — і щодня він досягав нових вершин, адже йому знову дякували за роботу.

— Неймовірно! — казав нам Оскарів тато. — Він відчуває напади ще до того, як вони починаються! І тоді гавкає в особливий спосіб — це щось на кшталт коду. І ми знаємо, що малий може впасти і дивимось, аби він не забився.

Я