Роман Миколайович Коваль - Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль

Всі живі, здорові. Оповіли, що з одного будинку хтось у них двічі стрельнув. Старшини пішли «на ви», але в будинку нікого не знайшли. Коли виходили з хати, на них кинувся великий собака, якого хтось навмисно відв’язав. До того він був на прив’язі. Мусили забити…

«І чого було йти? Так, молода кров! Любить часом ризикнути для втіхи».

Ранком рушили далі. Вже проводжали їх ворожі гармати… Йшли, слухаючи їхню лекцію про життя і смерть.

Заночували неподалік села Рудні.

Раненько всі вже були готові до походу. Стояли біля вогнища й грілись… Несподівано зовсім близько вибухнув гарматний постріл. А ось і кульки засикали. Схопилися стрільці за зброю, чекають наказу… а кульки цокають по шосе. Було помітно, як то тут, то там підносився сніжок.

Командир куреня п. Ф. наказав одній із сотень зустріти ворога. І козаки пішли широкою лавою. Вже помітили ворогів. Їхня гармата бухала не вгаваючи.

— Зайняти рови, — прошелестів лавою наказ командира…

І заспівали свою пісню «Люїси»…

Та бій так і не розгорівся. Стрілянина швидко стихла. Повернулась лава. Виявилося, що відділ червоної кінноти, скориставшись із нічного морозу, пробрався старим Житомирським шляхом (що весною був неможливий для проїзду), гадаючи несподіваним наскоком навести паніку і забрати обоз…

«Не вдалося! Покинули й гармату (більшовики), бо, втікаючи, запроторили її в таке багно, що лише жерло виглядало. Напрацювались — доки вирятували. Зате мали зовсім справну гармату й цілу скриню набоїв до неї».

Пізніше довідалися, що наскок зробив ескадрон 5-го «Чертовского» драгунського сумського полку. Який жах! Адже курінь 4-го полку, де служив Павло Макаренко, складався переважно з сумчан, які влилися в 4-й полк Січових стрільців цілим відділом, що його сформував сумський комендант, тепер командир куреня. «Свої на своїх, може, брат на брата!» І чи востаннє?

Сам Павло був родом із Глухова, що неподалік Сум, і як старший осавул коменданта міста Суми (з часу протигетьманського повстання) немало зробив для формування цього загону…

Рушили далі. Хоч і було спокійно навкруги, але холодний дощ настрою не додавав. «Кляті багна волинські! Скільки прийшлося перемісити вас ногами стрілецькими?!»

Ось і село Курне. Розташувались у хатах. Почали сушитись і грітись. А з Житомира вже потягнулися втікачі. Чати, що охороняли шосе, передавали сумні оповідання біженців. «Конфіскація майна в горожан, харчових продуктів у селян, арешти, розстріли… «за петлюрівщину». По доносу жидів — передають стрільці — арештовують тих, до кого заходили січові стрільці, були знайомі або мешкали там». Люди сповіщали, кого розстріляли. Вийшов чималий список… Це була переважно інтелігенція, що служила в українських установах.

Вершник оповів, що зустрів одного селянина, який тікав із Житомира. «Йде, — мовить, — із батіжком у руці, та такий сумний, голову повісив, а моя коняка стомилася, не хоче слухати, то я й випросив того батога. А він дає та й каже:

– І коли ви отих жидів вигоните геть, щоб не сміялися з нас?

— А хіба що? — запитав я.

— Та ось повіз я був до міста своєму синові, що вчиться там в гімназії, харчів трохи, то й забрали якісь шмаркачі. Пробував не дати — так рушницю піднімає. Повіз я, куди кажуть, мовчу вже. От, гадаю, побачу там старшого, може, той відпустить. Коло касарні спинили, кажуть занести все до їх. Заніс я й та питаю, де б мені побачити старшого. Повела якась добра душа, показала. Вартовий пустив мене, запитавши, чи я до «товариша комісара». Зайшов, глянув, а там цілий кагал, і все молоді жидки. Я й не радий уже був, що попав туди, але мене питають, що треба. Оповів усе та й прошу повернути харчі. «А звідки ти?» — запитує комісар. Не встиг ще й рота я стулити, коли назвав село, як всі жидки так і закипіли та щось комісару ґелґочуть. Подивився він на карту, що лежала на столі, підійшов до мене та й каже: «А так ти з петлюрівської сторони, шпіонить приїхав сюди. Забрати у нього коні для Червоної армії». Я й просити, й доводити йому, що нічого не знаю, — але де там?! Виштовхали мене жидки, ще й вартовому сказали, аби з касарні вигнав. Заболіло мені дуже, бо з чим я на господарстві лишився без конят?! Мав ще думку піти шукати управи, але господиня, де мешкає син, порадила не робити того, щоб не попасти до ще гіршого комісара, який може й у «каталажку» посадити чи в «Чеку» там якусь. Погані настали часи, — сумував він…»

Надходили і приємні відомості: Бердичівська група Січових стрільців успішно розпочала контрнаступ. Полонне, Миропіль — знову в наших руках. А на ранок — ще одна радісна вістка: прийшов наказ здобути Житомир. «Повеселішали стрільці — остогидло їм мокнути й день і ніч на варті в сих болотах. Та й загалом вперед весело йти, не те що відступати».

18 березня передні чати 4-го полку Січових стрільців вже зустрілися з ворогом. Більшовики бою не прийняли. Кинувши свої позиції, поспішно відійшли на Житомир.

19 березня чекали серйозного бою — адже до Житомира лишався один перехід. Але ворожих лав не зустріли. Лише гармати червоних закидали шлях стрільнами. Цілили по шосе та обіруч нього.

Попереду йшов сусідній курінь. Він численний і дисциплінований: у його складі багато старшин (до 70 %), спаяних до того ж земляцтвом, а то й дружбою з дитячих літ. Лаву вів командир куреня. «Он у центрі його висока, мужня постать. Недалеко падають ворожі кулі, в яких-небудь 40–50 кроків, але вміло веде лаву командир». Як тільки пролунає ворожа сальва, він командував: «Вперед!» І січовики посувалися, щасливо віддаляючись від гранат, які падали на їхні сліди. Йшли без поспіху, без жодного пострілу. Вже підійшли до шанців, викопаних ще в часи Світової війни.

Високо посвистували кульки. Цокали по деревах, збиваючи галузки і кору, «а часом й біля вуха заспіває». Рикошет завжди небезпечний: від такої кулі — страшне поранення.

Праворуч, на позиціях 2-го Залізничного полку, почулись кулеметні черги. Очевидно, вже зійшлись із більшовиками.

«У нас тихо, — згадував Павло Макаренко. — Лише