Пол Андерсон - Кришталеві небеса, Пол Андерсон

— Я все-таки не вірю, щоб воскреслий утік, — заговорив капітан Горсід. — Він тут, у помешканні. Він вичікує, коли ми знімемо захисні екрани, і тоді він зможе вийти. Хай чекає. Ми цього не зробимо.

Знову запанувала мовчанка. Вони очікуюче дивились на порожнє склепіння енергетичного захисту. Тільки воскреситель виблискував під ним на своїх металевих підставках. Окрім цього апарата, там не було нічого — жодного стороннього відблиску, жодної тіні. Жовті сонячні промені пробивалися скрізь, освітлюючи майданчик так яскраво, що сховатися на ньому було просто безглуздям.

— Сторожа! — наказав капітан Горсід. — Знищити воскреситель! Я гадаю, що він повернеться, щоб його оглянути, тому не варт ризикувати.

Апарат щез у хвилях білого полум’я. Разом з ним щезла й остання надія Інеша, який усе ще вірив, що смертоносна енергія змусить двоноге чудовисько з’явитися. Сподіватися далі було ні на що.

— Але куди він міг подітися? — спитав Йоал.

Інеш повернувся до історика, маючи на меті обміркувати з ним це питання. Уже завершуючи півоберт, він побачив — чудовисько стоїть дещо віддалік під деревом і уважно їх розглядає. Напевне, воно з’явилося саме тієї миті, тому що всі радники водночас пороззявляли роти й відсахнулись. Один технік, виявляючи надзвичайну винахідливість, вмить поставив між генейцями й чудовиськом силовий екран. Істота повільно наблизилась. Вона була тендітна й несла голову, ледь відкинувши її назад. Очі її сяяли, наче освітлені внутрішнім полум’ям.

Підійшовши до екрана, людина простягнула руку й доторкнулася до нього пальцями. Екран сліпуче спалахнув потім затуманився грою барв. Барвиста хвиля накотилась на людину: кольори стали яскравіші й умить розлилися по всьому її тілі, з голови до ніг. Веселковий туман розвіявся. Обриси стали невиразні. Ще мить, і людина пройшла крізь екран.

Вона засміялася — звук був дивно м’який — і зразу стала серйозною.

— Коли я прокинувся, ситуація мене звеселила, — сказав воскреслий. — Я подумав: “Що мені тепер з вами робити?”.

Для Інеша його слова прозвучали в ранковому повітрі мертвої планети як вирок долі. Мовчанку порушив голос, такий приглушений і неприродний, що Інеш не зразу впізнав капітана Горсіда.

— У-у-би-ийте його!

Коли язики полум’я опали знесилені, невразлива істота, як і раніше, стояла перед ними. Вона повільно рушила вперед і зупинилася кроків за шість від найближчого генейця. Інеш виявився позад усіх. Людина неквапно заговорила:

— Напрошуються два розв’язання одне грунтується на вдячності за моє воскресіння, друге — на дійсному стані речей. Я знаю, хто ви і чого вам треба. Так, я вас знаю, і в цьому ваша біда. Тут важко бути милосердним. Але спробую. Припустимо, — продовжувала людина, — ви відкриєте таємницю локатора. Тепер, оскільки система існує, ми більше ніколи не вскочимо так по-дурному, як тоді.

Інеш увесь напружився. Його мозок працював так гарячково, намагаючись віднайти можливі наслідки катастрофи, що здавалося, в ньому не лишилось місця для чогось іншого. І все-таки якась частка свідомості була вільною.

— Що ж сталося? — спитав він.

Людина потемніла. Від спогадів про той далекий час голос її став хрипкий.

— Атомна буря, — мовила вона, — що прийшла з іншого зоряного світу, охопивши увесь цей край нашої галактики. Атомний циклон сягав у діаметрі мало не дев’яноста світлових років, набагато більше того, ніж ми могли здолати. Порятунку не було. Ми не мали до цього потреби в зорельотах і нічого не встигли збудувати. До того ж Кастор, єдина відома нам зірка з планетами, теж був захоплений бурею.

Людина змовкла. Потім повернулася до обірваної думки:

— Отже, таємниця локатора… В чому вона?

Радники довкола Інеша полегшено зітхнули. Тепер вони не боялися, що їхню расу буде знищено. Інеш з гордістю відзначив, що, коли найстрашніше лишилось позаду, ніхто з генейців навіть не подумав про себе.

— Виходить, ви не знаєте таємниці? — вкрадливо мовив Йоал. — Ви досягли надто високого розвитку, одначе завоювати галактику зможемо тільки ми.

По-змовницькому посміхаючись, він обвів усіх очима й додав:

— Панове, ми гідні пишатися великими відкриттями генейців. Пропоную повернутись на зореліт. На цій планеті нам більше нічого робить.

Ще якусь мить, поки вони зникли в своїх сферичних гондолах, Інеш стурбовано думав, що двонога істота спробує їх затримати. Але, оглянувшись, він побачив, що людина повернулась до них спиною й повільно йде вздовж вулиці.

Цей образ лишився в пам’яті Інеша, коли зореліт почав набирати висоту. І ще одне він запам’ятав: атомні бомби, скинуті на місто одна за одною, не вибухнули.

— Так легко ми не залишимо цієї планети, — сказав каштан Горсід. — Я пропоную ще раз переговорити з чудовиськом.

Вони вирішили знову спуститися в місто — Інеш, Йоал, Віїд і командир корабля. Голос капітана Горсіда прозвучав у їхніх приймачах:

— На мою думку… — погляд Інеша вловлював крізь ранковий туман блиск прозорих гондол, що спускалися довкола нього. — На мою думку, ми приймаємо це створіння зовсім не за те, ким воно є насправді. Згадайте, наприклад, — воно прокинулося й одразу зникло. А чому?.. Тому що злякалося. Ну, звичайно! Воно не було господарем становища. Воно саме не вважає себе всемогутнім.

Це звучало переконливо. Інешу докази капітана припали до душі. І йому раптом здалося незрозумілим, чому він так легко піддався паніці! Тепер небезпека постала перед ним в іншому світлі. На всій планеті всього одна людина. Якщо вони справді зважаться, можна буде розпочати переселяти колоністів, неначе її зовсім нема. Він згадав, так уже робили в минулому не раз. На багатьох планетах невеликі групки тубільців урятувалися від дії смертоносної радіації й знайшли пристанище у віддалених районах. Майже скрізь колоністи виловили їх і знищили. Одначе у двох випадках, як він пам’ятає, тубільці ще утримували невеличкі ділянки своїх планет. І було вирішено не винищувати їх радіацією — це могло зашкодити самим генейцям. Там колоністи змирилися з уцілілими автохтонами.[27] А тут — всього один тубілець, він не займе багато місця!

Коли вони