Пол Андерсон - Кришталеві небеса, Пол Андерсон

шугало до стелі, намагаючись пробитися крізь силовий екран. Інеш в останній раз подивився на апарат. Напевне, він усе ще продовжував відлічувати атоми, тому що довкола нього клубочились пекельні сині вихори.

Разом з іншими радниками Інеш добрався до зали, де стояв воскреситель. Тут їх захистив другий силовий екран. З почуттям полегшення сховалися вони в індивідуальні гондоли, вилетіли з музею й поспішно піднялися в зореліт. Коли величезний корабель злинув у вись, від нього полетіла атомна бомба. Вогняна безодня розкрилася внизу над музеєм і над усім містом.

— А ми так і не взнали, чому загинула раса цих істот, — прошепотів Йоал на вухо Інешу, коли гуркіт вибуху завмер удалині.

Блідо-жовте сонце зійшло над горизонтом третього ранку після вибуху бомби. Пішов восьмий день їхнього перебування на цій планеті. Інеш разом з іншими опустився в ще одне місто. Він вирішив зашкодити будь-якій спробі провадити оживлення.

— Як метеоролог, — мовив він, — я заявляю, що ця планета цілком безпечна й придатна для генейської колонізації. Не бачу ніякої необхідності ще раз ризикувати. Ці істоти збагнули таємниці своєї нервової системи, й ми не можемо допуститися…

Його перебили. Біолог Хамар глузливо сказав:

— Якщо вони знали так багато, то чому ж не переселилися на іншу систему й не врятувались?

— Гадаю, — відповів Інеш, — вони не знали нашого методу знаходити зірки з планетами.

Він похмуро оглянув коло друзів.

— Ми всі знаємо, що це було унікальне випадкове відкриття. Річ тут не в мудрості — нам просто поталанило.

За виразом на обличчях він зрозумів: вони в думках відхиляють його доказ. Інеш відчував свою неспроможність зарадити неминучій катастрофі. Він уявив собі, як ця велика раса зустріла смерть. Напевне, вона настала швидко, але не так, щоб вони не встигли зрозуміти. Надто багато кістяків лежало на видноті, в садах біля прекрасних будинків. Здавалося, чоловіки вийшли з жінками з помешкань, щоб зустріти загибель свого народу під чистим небом. Інеш намагався змалювати радникам їхній останній день, що проминув багато-багато років тому, коли ці істоти спокійно дивилися в лице смерті. Одначе збуджені ним зорові образи не торкнулися свідомості членів експедиції. Радники нетерпляче завовтузились у своїх кріслах за кількома рядами захисних силових екранів, а капітан Горсід запитав:

— Поясніть, Інеш що саме так збудило ваші емоції?

Запитання змусило Інеша замовкнути. Він не думав, що це були емоції. Він не міг збагнути природи наслання — так непомітно воно ним оволоділо. І тільки тепер він раптом зрозумів.

— Що саме? — повільно перепитав він. — Знаю. Це був третій воскреслий. Я бачив його крізь запону енергетичного полум’я. Він стояв там, біля дальніх дверей, і дивився на нас, аж поки ми кинулися навтікача. Дивився з цікавістю. Його мужність, спокій, спритність, з якою він пошив нас у дурні, — в цьому вся річ…

— І все це привело його до загину, — сказав Хамар. Усі зареготали.

— Послухайте, Інеш, — добродушно звернувся до нього Мейард, помічник капітана. — Не будете ж ви стверджувати, що ці істоти хоробріші за нас з вами або що навіть тепер, коли ми зробили все для нашої безпеки, нам треба боятись одного оживленого нами чудовиська?

Інеш промовчав. Він почував себе якось по-дурному. Оте відкриття, що в нього можуть бути емоші, зовсім пригнітило його. До того ж не хотілось видатися впертим. І все-таки він наважився на останню спробу.

— Я хочу сказати тільки одне, — сердито пробубонів він, — прагнення з’ясувати, чому загинула раса, не здається мені невиправданим.

Капітан Гбрсід подав знак біологові.

— Починайте оживлення! — наказав він.

І, звертаючись до Інеша, мовив:

— Хіба ми можемо отак, не довівши діло до кінця, повернутися на Гейну й порадити розпочинати масове переселення? Уявіть собі, що ми чогось не з’ясували тут до кінця. Ні, мій друже, це неможливо.

Аргумент був не новий, але зараз Інеш чомусь одразу погодився з ним. Він хотів щось додати, але забув про все, бо четверта людина зводилась у воскресителі.

Вона сіла й щезла.

Залягла мертва тиша, сповнена жаху й подиву: Капітан Горсід хрипло промовив:

— Чудовисько не могло звідси вийти. Ми це знаємо. Воно десь тут.

Генейці, звівшись у кріслах, вдивлялися в порожнечу під енергетичним ковпаком. Стражі стояли, безвільно опустивши мацаки з променевими рушницями. Боковим зором Інеш побачив, як один з техніків, що обслуговували захисні екрани, щось прошепотів Віщу і той одразу рушив за ним. Повернувся він помітно спохмурнілий.

— Мені сказали, — промовив Віїд, — що, коли вескреслий щез, стрілки скочили на десять поділок. Це рівень внутрішньоядерних процесів.

— В ім’я першого генейця! — прошепотів Шюрі. — Це те, чого ми завжди боялись.

— Знищити всі локатори на зорельоті! — крикнув капітан Горсід у мікрофон. — Знищити всі, ви чуєте?

Він повернувся, виблискуючи очима, до астронома.

— Шюрі, вони, здається, мене не зрозуміли. Накажіть своїм підлеглим діяти! Всі локатори й воскресителі треба негайно знищити!

— Швидше, швидше! — жалібно потвердив Шюрі.

Коли це було зроблено, усі передихнули. На обличчях з’явились понурі посмішки. Усі відчували якесь важке задоволення. Помічник капітана Мейард промовив:

— В усякому разі тепер Чудовисько не знайде Гейну. Велика система визначення зірок з планетами лишиться нашою таємницею. Ми можемо не боятися відплати…

Він змовк і вже повільно докінчив:

— Про що я кажу?.. Адже ми нічого не зробили. Хіба ми винні в тому, що скоїлося з мешканцями цієї планети?

Але Інеш знав, про що він думав. Відчуття провини завжди опановувало їх у таких випадках. Тіні всіх винищених генейцями рас, безпощадна воля, що надихала їх, коли вони вперше спускались на планету: рішучість знищити тут усе, що їм стане на заваді; темні безодні безмовного жаху й ненависті, що розкривалися за ними, де б вони не побували; дні страшного суду, коли на мирних планетах вони без жалю опромінювали смертоносною радіацією мешканців, які не сподівались на лихо, — ось що крилося