Осип Фадєєвич Назарук - Роксоляна, Осип Фадєєвич Назарук

Тішився, як дитина, її відчуттям, що вона не бачить у нім султана, тільки мужчину.

Дійшли до краю парку і сходами з білого мармуру зійшли на беріг моря Мармара.

Світало.

На Дівочу вежу, на береги Скутарі, на Кизиль-Адаляр, на анатольський Гіссар і на долину Солодких Вод спадала рання мряка, як пух із ангельських крил. А срібні меви радісним гомоном вітали червень сонця, що надпливала від Бітинії.

Настуня зійшла по білих мармурових сходах аж до морських хвиль і мила в них ручки та біленьке личко, радісна як мева, що вітає сонце. Його червона позолота падала нестримно на кипариси й пінії, на буки і платани. Падала й на очі великого султана, що тої ночі ще дужче полюбив молоду чужинку з далекої півночі.

Надпливали попри беріг у двох човнах турецькі рибалки. Вони пізнали падишаха. Схилили голови та схрестили руки на грудях і не дивилися на незакрите личко молодої пані.

— Я так з'їла би щось, — сказала Настуня й подивилася в очі молодого Сулеймана.

Він знаком руки наказав човнам наблизитися й попросив у них харчу. Скоро дали йому рибалки печеної риби і коржів. І ще ніколи не смакували йому ніякі потрави так пишно, як той скромний харч, який їв з любкою раненьким ранком на березі моря на сходах мармурових.

* * *

Коли Сулейман з Настунею вертали до палати, запитав він, як питав звичайно в таких випадках:

— Який дарунок хотіла б ти завтра одержати?

— Дарунок? — відповіла. — Пощо? Хіба гарну квітку. Здивувався і знов запитав:

— Більше нічого?

— Ах, — плеснула в долоні, як дитина. — Чи не можна б сюди спровадити учителя Абдуллага? Я тобі вже раз згадувала про нього. То чесний турок. Він дуже шанує Коран і тебе! Знаеш, він міг би ще вчити і мене, і тебе! Направду міг би!.. — І усміхнулася весело.

Султан усміхнувся так само весело, як і вона.

— А де ж він тепер може бути? — запитав.

— Або тут, або в Кафі, — відповіла й подумала, що матиме коло себе хоч одну знакому душу, нехай і турка.

— Добре, — сказав Сулейман. — Спровадимо сюди учителя Абдуллага.

То була перша посада, яку дала Роксоляна Хуррем в палаті падишаха. Як же багато їх роздавала вона потому — в Европі й Азії, на землях і на водах, в армії і флоті, у судах і скарбі султанськім! А все робила з одним таємним заміром і так витривало, як тільки робить жінка — жінка, котра любить або ненавидить. Але ще не час казати про таємний план Роксоляни, бо вона ще не мала його. Ще не засіяв гріх у її чисту душу ніяких таємниць, ніяких справ укритих, і вона була подібна ще до тої меви, що радісним гомоном вітає ранком сонце.

* * *

На другий день з полудня бувші власники Насті сиділи в заїзднім домі біля торговиці і ждали на прихід генуенця, котрий пішов до султанського сераю, щоб розвідати, що сталося з їх невольницею. Вже вечеріло, як скрипнули двері й увійшов генуенець. Був блідий як смерть і задиханий.

— А тобі що? — крикнув вірменин, побачивши його.

— Втікаймо, як стоїмо! — відповів генуенець, кліпаючи очима і важко дихаючи.

— Та чого? Та куди? — посипалися питання. — Та що сталося? Та говори до ладу!

Генуенець сів як підкошений. Його перестрах уділився всім. Видихавшись, почав оповідати:

— Приходжу до султанського сераю… Суну бакшиш в руку сторожеві… Пускає мене… Добиваюся аж до заступника самого Кізляр-аги… Що то мене коштувало!.. Господь на небі знає, а ви не повірите!

— Ну та вже менша о те! Говори, що було дальше!

— Говорю заступникові Кізляр-аги, чи не міг би я бачитися з такою-то невольницею з Руської країни, з Роксоляною Хуррем, проданою тоді й тоді, на службу, до султанської палати…

— А він що? — перервав нетерпеливо вірменин. Турок Iбрагім слухав весь час спокійно, але дуже уважно.

— «Що?! — каже до мене (а бакшиш вже сховав). — Чи ти, чоловіче, не здурів?»

— А ти йому що?

— А я йому кажу: «Та чого ж би я мав дуріти? Се моя бувша невольниця, маю їй дещо передати, дещо сказати, як звичайно буває. Ви ж знаєте…»

— А він що?

— А він каже, що вона нічого не потребує!.. «Як то не потребує?» — питаю його… А він каже: «Чоловіче, забирайся, поки ти живий, бо як хто підслухає, то обидва будемо незабаром дивитися згори, як виглядає Баб-і-Гумаюн!.. Нині-завтра, — каже, — буде її весілля з падишахом, а той хоче бачитися з Роксоляною Хуррем!.. Здурів дочиста!..» — каже.

Присутні повставали зі здивування. Сим разом навіть поважний Їбрагім отворив уста і сказав суворо:

— Не жартуй з такими вістками!

— Я також гадав, що він з мене жартує! Але він каже:

«Чоловіче! Тихо… Я тобі і твій бакшиш зверну, і йди собі, відки прийшов. Не хочу клопотів мати!..» Як він сказав, що навіть бакшиш зверне, то я вже знав, що се не жарти. І вже мені не потребував більше повторяти, щоб я йшов… Я не пішов, а побіг. Знаєте, може бути біда! Не всьо в нас було в порядку. Як вона тепер слово шепне султанові, може бути зле