Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

вже сердечницею стала! Якщо згодні, щоб працювала чесно, я з радістю, ні — тоді йду. Не пропаду. Слава богу, чоловік кандидат наук, непогано заробляє, все у нас є. Більше не бажаю шахраювати, годі.

— Та ви при своєму розумі? — здивувався дядечко Махсум.

— Будьте певні, при своєму, — підтвердила Богатирка.

— Хіба можна прожити на одну зарплату?

— Але ж інші живуть?

— Іди, йди звідси! Не можу бачити тебе і чути! — закричав дядечко Махсум, на що могутня Анвара-ханум тільки зневажливо пхикнула.

Не встигла Богатирка вийти, як до кімнати впливла дуже нафарбована жінка. Вона дзвінко ляснула пучками, ніби ось-ось піде в танок.

— Ой, заходь, дочечко, заходь! — радісно зустрів її дядечко Махсум.

— Ой, заходжу, таточку, заходжу! — жінка впала на стілець, що стояв біля дверей.

— Як іде торгівля, дочечко?

— Ох, не кажіть, таточку. Гірше нікуди.

— Чому ж так, моя любенька?

— Тому, мій любий таточку, що товари ви тримаєте за сімома замками на складі.

— Ох і гостра ж ти на язик, Шахиста, гостра! Але сьогодні ти будеш задоволена, дитинко. Я привіз пальта джерсі…

— Джерсі! — радо схопилася з місця Шахиста.

— …І п'ятсот ондатрових шапок.

— Ой таточку дорогий! — кокетлива Шахиста хутенько підбігла до дядечка Махсума, кілька разів дзвінко чмокнула його в лоб… І раптом справді пішла в танок, приклацуючи пальцями.

— Але доведеться викласти п'ятсот карбованців. Бо суха ложка рот дере.

— Ні, ні, ні! — Шахиста знову впала на стілець і закам'яніла, мов статуя, наче й не літала щойно вихором по кімнаті. — Я боюсь кодексу, таточку. Я не хочу в тюрму. Якщо сяду, мого чоловіка відіб'є Нігара. Дайте мені спокій, таточку.

— Що ти мелеш?

— Ні й ні, таточку. Я боюсь обехеес. Хто буде прасувати штани моєму чоловікові? Нігара! Дзуськи!

— Та що ви всі завели: обехеес, обехеес! — загорлав Мах-сум. — Якщо хочеш знати, начальник обехеес давно в моїй кишені!

— Справді? — зацікавилася Шахиста. — Ну ж, покажіть!

Махсум дістав з кишені пачку грошей, з виляском кинув їй на стіл.

— Ось він де, твій начальник обехеес.

— Ой, як здорово! От ви й домовляйтеся з ними самі, без мене.

І Шахиста попрямувала до дверей, похитуючи стегнами, клацаючи пальцями й грайливо наспівуючи, мабуть, на ходу складену пісеньку:

Завезли нам дефіцит, йор-йор! Уночі завмаг не спить, йор-йор! Чималий хабар він чує, йор-йор! Цей пройдисвіт і злодюга, йор-йор!

А непоганою жінкою виявилася ця Шахиста. Весела і далеко не дурна. Більше б таких!

З'явилася третя завідуюча. Дядечко Махсум зустрів її вже насторожено — й недаремно.

— Хочу дати тобі дефіцитний товар, може, ти теж будеш носом крутити?

— Звичайно, якщо знову вимагатимете, щоб руку позолотила, — гостро мовила та, повернулась і вийшла.

Махсум заметався в кабінеті, як лев у клітці. По відру з-під вугілля, що стояло біля грубки, він так ударив ногою, що воно відчинило двері і з гуркотом покотилося по коридору. Потім став як укопаний посеред кімнати і, мовби справжній артист, виголосив монолог: «Сам я винен у всьому, сам. Дурний як пень. Розпустив свої кадри, розбестив. Занедбав виховну роботу. Ти ба, вони хочуть працювати чесно! Ач, чого захотіли! Не вийде. Давно пора збагнути, що не проживеш чесно на цьому світі. Не підмажеш — не поїдеш. Тільки так, любі!» — Раптом він замовк, прочинив двері:

— Халтураєва, ідіть сюди!

— Іду! — долинуло з коридору.

— Швидше, скільки можна чекати?!

До кабінету, важко дихаючи, вбігла літня жінка.

— В обідню перерву зберіть усіх у моєму кабінеті на виробничу нараду. Підготуйте наказ про звільнення Анвари Адилової. Не забудьте зазначити, що систематично недовиконує план.

Перед перервою дядечко Махсум пом'якшав, став тихий і лагідний, як ягня, від недавнього гніву не лишилося й сліду. З усіма привітався за руку, питаючи про здоров'я, здоров'я членів сім'ї, родичів. Потім відкрив збори, почавши свою промову здалеку.

— Торгівля — взагалі найважча галузь, а останнім часом працювати стає важче й важче. Від працівників вимагається сміливість, спритність, спокій, артистичний талант. Зараз на базі начальником такий почвара, що важко собі навіть уявити: у нього ненажерливий ротяка. Одержати товар, не відкупившись, — неможлива справа. Днями зайшов у магазин і попросив молоденького різника зважити два кілограми бара-мини. Одержавши м'ясо, підійшов до контрольних ваг. Виявилось точно два кілограми, грам у грам. Почвара вернувся до продавця: «Погано працюєш, брате. Немає у тебе кебети, якщо не зміг обважити мене хоч би на сто грамів! Подавай наяву, продавця з тебе не вийде». Ось так ідуть справи на нашому фронті, — сказав дядечко Махсум, закінчуючи вступну частину своєї «виховної промови».

Слухачі ніяк не реагували, сиділи, опустивши голови, наче поснули. А дядечко перейшов до другої, головної частини своєї промови.

— Уявімо, що кожен продавець за день в середньому обслуговує двісті покупців. Якщо з кожного він зуміє зідрати хоча б п'ять копійок, то до кінця трудового дня покладе собі в кишеню десятку. Цього не зможе врахувати ні ваш обехеес, ні народний контроль. Треба вміти працювати! Ви повинні бути такими ввічливими, люб'язними, лагідними, щоб покупець прямо закохався у вас, щоб посоромився брати здачу, якийсь там карбованець, а чи два… Правильно я кажу, донечко? — звернувся лектор до Шахисти.

— Неправильно! — відрізала пещена «донечка».