Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Що-що-що? — отетеріло перепитав «таточко».

— Так, неправильно! — хором закричали решта продавщиць.

Махсум соколом підлетів до них, ніби хотів око в око подивитися в обличчя підлеглим, які збунтувалися. Продавщиці, одначе, не сполошилися, стояли стіною з невблаганним виразом обличчя. І між завмагом та ними відбувся такий діалог:

Махсум. Діти мої, я щось, здається, чув, але боюся, що те мені здалося. Правда ж, причулося?

1 голос. Ні, не причулося! В жодному магазині немає такого, як оце в нас!

Махсум. Неправда!

2 голос. Он магазин напроти нас. Працюють і нікому не дають хабара!

Махсум (зловтішно). Саме тому вони ніколи не виконують плану!

3 голос. А от і ні! Минулого місяця вони одержали перехідний Червоний прапор.

Махсум. Пхе, прапор! Прапором ситий не будеш. Працюйте так, як наказую я.

Дівчата (гуртом). А от і ні! Ми хочемо працювати чесно!

Махсум. Он воно як? Халтураєва, зачитайте наказ!

Халтураєва. Не буду читати. Немає ніякого наказу.

Дівчата почали повільно оточувати Махсума, потім елементом накинулися на нього і, схопивши за руки й ноги, виволокли, як мішок із салом, у двір магазину. Там стояла діжка, видно, дівчата раніше приготували її: туди і впхали свого начальника. Я зрозумів, що він давно їм остобісів, а моя записка лише поставила крапку.

— Підожди, ще не те буде, якщо підмовлятимеш грабувати покупців!

— Усіх… усіх звільняю! — глухо почулося з діжки.

Дівчата, голосно сміючись і штовхаючи одна одну, заходилися носити воду відром і наливати в діжку. Махсум несамовито заволав. Тоді Шахиста збігала по стареньку, зі зморщеною шкірою, дойру й почала грати: така-така-тум, така-така-тум. Дівчата закружляли довкола діжки, ляпаючи в долоні і верескливо сміючись. Залунала пісня:

Завезли нам дефіцит, йор-йор! Уночі завмаг не спить, йор-йор! Чималий хабар він чує, йор-йор! Цей пройдисвіт і злодюга, йор-йор!

— Дівчата! — крикнула Шахиста. — Не випускаймо татуся до вечора — провчимо! А зараз пора відчиняти магазин, перерва закінчилась.

Вдоволені собою, дівчата розійшлися. Дядечко Махсум, по шию у воді, зостався стриміти в діжці. Я не втримався, нахилився над нею і шепнув на вухо Махсумові:

— О аллах, нехай таких веселих, відчайдушних дівчат буде і це більше на горе таким нахабам, як ти, і задля полегшення роботи обехеес, амінь!

Почувши голос «духа», дядечко, пойнятий жахом, поринув у діжку з головою, тільки бульки пішли.

Але хоч я і «дух», а відчув, що дуже хочу їсти. Пішов у їдальню, що була через вулицю напроти магазину.

У їдальні я взяв порцію лагману і з апетитом заходився біля нього, але з думки не йшов дядечко Махсум. Надворі віяв холодний пронизливий вітер. «Хоч би він не вмер там у діжці, — думав я з побоюванням. — Жалко, як-не-як». Нашвидку спорожнивши косу, я побіг до діжки. Але вона була вже порожня: дядечка хтось устиг визволити.

Отямився він дивовижно швидко. Перевдягнувся в сухе, за один ковток випив склянку горілки — і знову за старе.

— Дзуськи вам, а не товару! — вигукнув Махсум і посварився кулаком у бік торговельного залу. — Я вам ще покажу!

Замкнувши сейф, шухляди в столі, він заховав низку ключів до кишені і вислизнув службовим входом із магазину. «Щось замислив, негідник!» — вирішив я, рушаючи за ним.

Так ми опинилися на товчку. Махсум зупинився перед бабусею, що торгувала в'язаними вовняними шкарпетками.

— Бабо, де я можу знайти базаркома Арифа?

Бабуся весело затрясла пишним животом.

— Так він же оно за твоєю спиною стоїть, шановний!

Довготелесий Ариф і товстенький Махсум обнялися, почоломкались, як люди, що вік не бачилися.

— Ах ти, стовписько телеграфний, погладшаєш ти колись чи ні? — верескливо засміявся Махсум.

— Від чого ж гладшати? — обурився Ариф. — М'ясо самі лупите, а мені кидаєте кістки!

— Бог дасть, і тобі дещо перепаде.

— То ви прибули з добрими вістями?

— Ходімо лишень трохи далі…

Вони відійшли в тихий закутень. Дядечко Махсум, дивлячись на свого приятеля чистими очима, почав напускати ману:

— Учора получив на базі дефіцитного товару на двадцять тисяч карбованців. Працівнички мої звідкись пронюхали це, оранку беруть за горло, кажуть, давайте швидше товар, продамо, а вам за те, що дістали, викладемо тисяч дві-три. Ледве втік. Адже я завжди пам'ятаю про тебе, думаю, краще вже зроблю приємне другові, ніж давати заробити чужим… А між нами, сподіваюся, не пропаде, еге ж?..

— Побий мене бог, за мною не пропаде, — заприсягнувся Ариф-спекулянт, пожадливо блиснувши очима. — Скільки я вам буду винен?

І приятелі почали торгуватися. Махсум вимагав по карбованцю з кожної вторгованої десятки, Ариф, чого й треба було сподіватися, уперся, пропонуючи п'ятдесят копійок. Дядечко ображено надув губи, зібрався йти.

— Мені це принизливо, братику, отако торгуватися!

Довгов'язий Ариф ухопив його за полу.

— Згода, домовились, плачу по шістдесят копійок з десятки!

— Пусти, я поспішаю. Джерсові пальта, ондатрові шапки! Ні, не буде діла. Бувай. Уперта людина ти!

— По сімдесят?

— Ну й реп'ях, учепиться — не одірвеш! Гаразд, хай буде по-твоєму. Давай руку!

Так було вирішено долю товарів, що лежали на складі магазину: державне добро попливе з рук, на товчку.