Пол Стюарт - Вільняк

Рук літав, як безважна порошинка, вітер то закидав його у безладно нагромаджені хмари, то виносив назад. І кружляючи отак у небі, він чув, як груди йому розпирає несамовитий, невимовний захват!

І ось він уже на кораблі небесному — мчить під усіма вітрилами. Дрижить і хитається палуба, а могутнє повітряне судно знай собі крає хмари. Аби не впасти, Рук схопився за грубу світлякову щоглу і погляд його впав на корму.

Там він побачив відважного юнака із чорним хвилястим чубом, у яскравому костюмі небесного пірата. Поруч юного повітроплавця стояв капітан із заплетеною в косиці бородою та фарбованими вусами. Нахилившись до хлопця, він чогось його навчав, давав настанови, а той, блискаючи очима та усміхаючись, кермував небесним кораблем за допомогою штурвала та повітряних гир.

Задивившись на них, Рук відчув любов батька до свого сина, силу кревних уз між ними. Важкий клубок став йому поперек горла, очі затуманились від сліз…

Рук пощулився. Тепер він уже був не на небесному кораблі, що борознив Відкрите небо, а у високій, усім вітрам відкритій споруді. Задерши голову, він побачив нескінчені кручені сходи, що вели вгору і губилися в чорнильній пітьмі. Цими сходами, з тацею в передніх лапах, повагом брався великанський і прозорий веретенник. Видко було, як у жилах його пульсує кров, як двигтять три пухирчасті легені, як прокволом скорочуються два серця. Нарешті веретенник дістався сходового помістка і постукав у широкі залізнодеревні двері.

Відтак, виждавши секунду, другу, третю, четверту, п’яту (Рук мимохіть їх лічив), він штовхнув двері й зайшов досередини. Його зустріла чорнявка з косицями та великими зеленими очима. Загледівши веретенника, що йшов до неї з тацею, вона всміхнулася. Дівчинка сиділа за столом і складала з дрібненьких шматочків кольорових кристаликів якусь мозаїку. Поруч із нею, видимо почуваючись не на своєму місці, переступав з ноги на ногу ще зовсім молодий небесний пірат — кучерявий хлопець, десь Рукового віку. Погляд його був прикутий до балконових вікон, за якими Рук зауважив капітана та високого академіка: обидва стояли до нього спиною і за розмовою нічого не помічали.

За ними, за ошатними балконними поручнями, відкривався разючий краєвид. Ліворуч, в оточенні шпилястих веж, здіймалася вгору склепінчаста споруда, увінчана здоровою банею. Ген-ген виднівся вигинистий віадук на величезних аркових опорах, простягнений через усе місто. Праворуч, проти темних купчастих хмар, височіли вежі-близнючки, увінчані чудернацькими, наче плетеними, мінаретиками.

— Мрякощупівські вежі Школи Туманоаналітиків, — ахнув Рук.

Сумніватися не випадало: він бачив їх на давніх берестяних сувоях. Цієї миті його погляд блукав по старому Санктафраксу!..

Рук знову пощулився, ще мерзлякуватіше, ніж перше. З доброго дива на нього дихнуло крижаним холодякою, і він опинився на великому круглястому майдані, зусебіч обступленому вежами. Сніжило. Сніг кружляв, спускаючись до землі лапатими пластівцями, вкриваючи собою всі вулиці, кам’яниці, пішоходи. На лутках надворішніх понамерзали великі бурульки. Рук глипнув догори і побачив того самого юнака. Він стояв на вершечку найвищої вежі, знесеної так високо над землею, аж моторошно було на неї дивитися.

Однією рукою хлопець держався за бильця, а другою тримав за руку дівчину, яка висла над прірвою з карнизу. Вона щось кричала, з вуст її вихоплювалися хмарки пари, і з порухів губ Рук угадав три повторювані раз у раз слова:

— Квінте, рятуйся сам!

Але сніг гус, важчав, аж поки замінися на сліпучу снігово-білу непроглядну завірюху…

Потім Рук зачув ридання. Хтось тихо, здушено плакав. Сяйнуло, пробиваючись крізь листя, сонце, хлопець прикрив очі й роззирнувся. Він був у Темнолісі, а плач долітав од пригорбленої жіночої постаті на стежці.

Перша його думка була — підійти і розпитати, що сталося. Та щось його втримувало. Жінка була така невтішна, просто вбита горем. У руках вона стискала невеличкий сповиток, тіло здригалося від ридань, поли важкого плаща маяли на вітрі. Аж ось повз Рука шаснув високий небесний пірат і підійшов до жінки. Він нагримав на неї, вона пошепки про щось заблагала і вибухнула ще нерозважнішим плачем.

Нарешті сердега стала навколішки, обережно поклала сповиток під деревом і підвелася знов. Каптур спав їй з голови і Рук устиг побачити овальне обличчя з чорними очима. Ридання урвалися. Небесний пірат подав руку, жінка її взяла, і вони безшелесно подалися геть неоглядки. Згоряючи від цікавості, Рук підійшов до дерева, зиркнув на сповиток — і йому аж заціпило.

У сповитку було дитинча! Зовсім ще немовля, вгорнене у простирало з вишитим на ньому сон-деревом. На Рука довірливо дивилися чорненькі дитячі очка.

Аж ось щось рипнуло, Рук стенувся з несподіванки і, озирнувшись на звук, нагледів трохи вище в гіллі дерев’яну хижу. Хтось відчиняв у ній двері. Інші дерева мали такі самі кругляві хижки з бовдурами, звідки вився бузковий димок, із вікнами, де світилося.

Далі з хижі вийшла приземкувата лісова тролиця і, сопучи та крекчучи, стала злазити зі світляка долу. Опинившись на землі, вона здивовано скрикнула і підібрала сповиток. Рук відчув, як крижана холоднеча, що сковувала йому груди, відступає перед теплою хвилею любові. Ось названа лісова мати ніжно пригорнула найдуха до грудей, тихенько щось заспівала і полоскотала дитинча під бородою. Дитинча аж замурчало з утіхи…

Відтак упала темрява, і Рук знов опинився в хащах Темнолісу. Нили ноги, боліли руки, а він усе йшов нічним лісом, сам-один, утративши всяку надію виблукати колись із його нетрищ.

Раптом хтось поклав йому руку на плече — він обернувся і побачив чиєсь добре, лагідне обличчя. То була та сама жінка, тільки вже не в товаристві небесного пірата, а в оточенні різноплемінної дітвори. Поруч із жінкою стояв здоровань-веретенник. Кругом — міські гноменята, малеча нетряків та рудокосі дівчиська-печерниці; діти лісових тролів, тролів-тягайл, роздебендь і гобліни всіх мастей: золотоголових, патлаїв, капловухів, ікланів…