Борис Крумов - Варіант №1. На альпійській верховині

водієм вантажної машини. Йому можна вірити, надійна людина. Так ото він казав, що всіх зараз повезуть на розстріл, бо вони виявили незадоволення сільськогосподарськими кооперативами й хотіли їх знищити. Посадили їх у машину. Дехто заплакав, хтось сховався під тентом, видно, упав, бо не міг більше триматися на ногах від голоду і побоїв. У кабіну сіли два міліціонери з автоматами. Машина поїхала. За нею поїхав і джип, повний міліціонерів. Інші розігнали народ, що зібрався. Мій знайомий повів мене слідом за машинами. Гаразд, але як їх наздоженеш? Тоді чоловік узяв таксі, і ми помчали до того місця, де Іскир перетинає Балкан. Там вийшли з машини, мій знайомий заплатив, скільки належало. Багатенько вийшло, йому не вистачило грошей, то я додав. Сіли при дорозі. В якийсь мент почули стрілянину, та таку, наче ціле відділення кулеметів стріляло. «Побили їх, — сказав знайомий. — Зараз вантажна машина проїде порожня». Так і сталося. Тоді ми дочекалися поїзда й повернулись до Софії.

«Свідок» цієї «розправи» з болгарськими селянами подивився на мене, щоб зрозуміти, яке враження справила його розповідь. Подивився на мене і Кларк. Добре, що я саме курив і переді мною стояла кава, то я зміг приховати свою лють.

Кларк устав і подав йому руку:

— Дякую за цікаву інформацію. Почекайте біля секретарки, вона передасть вам гонорар.

Відвідувач вийшов з глибоким поклоном, який скидався на мусульманський.

— Що ви скажете? — запитав полковник.

— Чиста брехня.

— Я теж так думаю, але все-таки вирішив вислухати його.

— У кооперативних господарствах трапляється незадоволення комуністичними керівниками, є й розгромлені господарства, певно, є й арештовані ватажки. Але постріляти людей — це абсолютно нереально.

— Так, так… Мене нема чого переконувати. А все ж хотів його вислухати.

«І подивитись, як я реагуватиму», — подумав я. Запитав:

— Тоді навіщо ви дали йому гонорар?

— Бо увагу до нашої інформаційної служби треба заохочувати.

— А може, він саме й шукає нагоди привернути вашу увагу?

— Цілком можливо, і тому я хотів знати вашу думку. Це ще одне міркування, з якого я покликав вас, оскільки немає Алекса.

Кларк завжди називав Безрукого Алексом — точно так, як було записано в документах.

— Може, моя порада видасться вам зухвалою, але не слід зв'язуватися з такими людьми. Якщо сьогодні він бреше, завтра продасть.

— А з ким же, з ким зв’язуватись?

— Вибирайте інтелігентніших, авторитетніших людей, які можуть повести за собою інших.

— Він був бригадиром.

— Такий бригадир не поведе за собою жодної людини. Втім, це ваші справи, і я не можу втручатись у них.

Він мовчав. Злегка всміхнувся. І я так прочитав цю усмішку: «Маєш рацію. Мені подобається твій реальний підхід і твоя відвертість. Не боїшся висловлювати думку, хоча й знаєш, що я не погоджуся з тобою».

— І третя обставина, заради якої я викликав вас, це привітати вас із журналістськими й поетичними успіхами.

Він подав мені два примірники газети болгарської еміграції у Парижі. На першій сторінці було вміщено два мої вірші й заклик до об'єднання емігрантських кіл, підписані: «Огнян, колишній лейтенант болгарської армії і студент, виключений з Софійського університету».

— З вас могорич, — сказав Кларк, подаючи мені коробку з сигаретами.

— З великим задоволенням, пане полковнику, і з великою вдячністю за ваше сприяння.

— Гаразд, тільки не сьогодні, бо маю справи. Іншим разом скористаюсь вашим бажанням почастувати мене.

Він подивився на годинник.

— За чотирнадцять хвилин тут буде генерал Ніколов.

— І, напевно, побажає зустрітися зі мною?

— Так. Він хоче поздоровити вас з вашим виступом у паризькій газеті й просто побачитися з вами.

— Чи я мушу дочекатися?

— Це самі вирішуйте.

— А все-таки, що ви мені порадите, оскільки я припускаю, для чого він мене шукає.

— Дякую, що ви радитесь у таких справах. Незручно більше уникати зустрічі з ним. Але будьте… розумним. — Він усміхнувся. — Даруйте, що даю вам дитячі поради. Найкраще почекати його у приймальні. Скажіть секретарці, щоб вона подала вам щось.

— Чи зручно це…

— А ви хіба не розумієте, що саме так і потрібно?

Я зрозумів і поглядом ствердив його ідею. Нема потреби говорити, що після цього він зустрінеться з генералом. Це зрозуміла річ.

Генерал був на диво точний. Вигляд — зовсім не як у монастирі. Стрункий, підтягнутий, в елегантному костюмі. Генерал, який повернув собі свої майорські роки.

Ми привіталися, і, коли б я не був таким збентежено-офіційним, він, напевно, обнімався б. Поклав мені руку на плече і обдивився з голови до п'ят.

— Нарешті, нарешті я бачу мого рятівника! Чому ти досі не хотів зустрітися зі мною?

— Так сталося, пане генерал. Ви пригадуєте, я не хотів займатися політикою…

— І переконався, що не можеш стояти осторонь політики.

Запитав, що він питиме. Він вибрав коньяк. Я відчинив двері і попросив секретарку почастувати нас. Генерал сприйняв мій жест як щось зовсім звичайне.

Сіли, закурили. Він запитав, як мені жилося на овочевій плантації. Моїми зв'язками з американцями не цікавився — вони були абсолютно ясні.

— Дозволь мені потиснути твою руку за вірші. З деяким запізненням я зрозумів, що це твої, хоч і читав їх у монастирі. Вони зворушили мене до сліз. Твоя стаття правильно й точно відтворює становище в Болгарії, і, відверто кажучи, я позаздрив, що ти випередив мене. Я теж готую щось подібне, і, може, воно також вийде у світ.

Зваживши,