Джон Едмунд Гарднер - Помста професора Моріарті

не лишивши майже нічого, крім боргів, Гаррі раптом опинився перед необхідністю розраховувати на свої власні вбогі можливості. Міцно збитий хлопець, небайдужий до жінок, алкоголю та азартних ігор, він швидко знайшов місце молодшого вчителя приватної школи в Бакінгемширі. Там, незважаючи на свою легку вдачу, він став джерелом такої ж брутальності, якої лише кілька років тому зазнав сам.

Падіння Аллена почалося, коли він зрозумів, що вчительська платня недостатня, аби задовольнити всі його потреби. Як і багато хто до нього, Аллен удався до дрібних крадіжок у своїх учнів, а що цього йому не вистачало, то, зловживаючи своїм становищем, перейшов до відкритого здирства.

Старіючий директор і власник школи, вболівальник за свою справу, делікатний вдачею, був ще й церковнослужителем. Він довго заплющував очі на поведінку свого молодшого вчителя, але, як завжди буває, настав час спокути. Для Гаррі Аллена це був день, коли до школи несподівано з'явилося відразу троє батьківських подруж, стурбованих тим, що їхні нащадки постійно просять у них певні суми грошей. Правда розкрилася, й дехто з батьків був схильний негайно притягти заблудлого молодика до місцевого суду.

Так, попри свої природні здібності, Аллен опустився до стану дрібного злочинця. Майже три роки після річного ув'язнення він займався шахрайством, кишеньковими крадіжками та рекетом, доки його знайшов Спір і привів до професора.

І ось Гаррі Аллен повернувся з Парижа, модно вдягнений, веселий, з великою валізою в руках, усім своїм виглядом показуючи, що завдання професора він виконав, і виконав добре.

До кухні новину принесла Марта Пірсон, а її сестра Поллі так розхвилювалася, що Бриджіт Спір добре її вишпетила.

— Мені б тільки глянути на нього, — просилася закохана до нестями Поллі. — Я б тоді вмить упоралася з овочами.

— Він сам сюди прийде, — відповіла Бриджіт. — Хазяїн звелів, щоб його провели просто до кабінету: Гаррі має спочатку відзвітувати про своє перебування в Парижі.

Гаррі Аллен міг багато про що розповісти Моріарті, але, коли вони залишились у кабінеті віч-на-віч, а за дверима став на чати Вільям Джекобс, професор запитав:

— Ну що, готова?

— Звичайно, сер, і, гадаю, ви не будете розчаровані.

З цими словами Аллен відчинив валізу, витяг з-під брудної білизни широку тополеву дошку й повернув її лицем до Моріарті.

Професорові перехопило подих. Це було навіть краще, ніж він міг сподіватися. З бляклої, в тріщини, погано вкритої лаком дошки, на нього, загадково всміхаючись і ніби слідкуючи за ним здивованим поглядом лагідних карих очей, дивилася жінка, Джоконда, Мона Ліза, а кам'янисті скелі та озера на задньому плані, здавалося, ще більш підкреслюють людську красу. Погідний спокій на противагу суворому краєвидові.

Хвилину Моріарті не зважувавсь навіть торкнутися картини. Лаброз хвалився не даремно. Він не тільки передав геніальність творіння Леонардо, а й якимсь чудом досяг того, що картина здавалася написаною чотириста років тому.

— Дивовижний взірець підробки, — прошепотів Моріарті, досі відчуваючи побожний трем.

— Майже неймовірний, — погодивсь Аллен. — Погляньте, передано навіть найдрібніші тріщинки.

Моріарті кивнув і, наблизившись до картини, уважно розглядав павутину тріщинок, що породжувала ілюзію давності картини.

— А як усе інше?

— У правому нижньому кутку, — показав Аллен. — Якщо зішкребти фарбу, стане чітко видно.

— А Лаброз?

— Він вас більше не потурбує.

— Розкажіть мені подробиці, Гаррі. Ви нікого не залучали?

— Як ви й наказували, я зробив усе сам. Під кінець роботи над картиною з ним було дуже важко. Працювати він став повільніше, натомість дедалі більше часу намагався урвати на пиятику та жінок. Довелося бути з ним досить суворим. — Аллен усміхнувся, немов згадуючи кумедні випадки. — Та все ж минулого тижня він картину докінчив і заявив, що, перш ніж показати її вам, треба ще тиждень почекати. Я погодився і три дні тому запропонував по-справжньому цю подію відсвяткувати. Лаброз забажав піти в «Мулен Руж». Багаті нероби полюбляють ходити туди потанцювати й розважитися серед тамтешніх завсідників. Ну, а канкан… Боже милосердний, професоре! Той танець і ті дівчата… Я думав, що…

— Про розпусту потім, Аллене. Я все це бачив. Зараз мене цікавить Лаброз.

Обличчя Аллена зросив піт.

— Отже, ми пішли в «Мулен Руж» і добре згаяли час. Я, правда, стримувався і пив мало, ну, а для Лаброза це був ніби прощальний вечір. Я майже на собі приніс його до студії, акуратно, поки він спав, вистрілив йому в потилицю, загорнув у простирадла, запхав у скриню і привіз сюди. — Аллен поклав на стіл багажну квитанцію. — Зараз він на вокзалі Вікторія. Бажано забрати його звідти якомога швидше, поки не перестиг.

— Це вже мій клопіт. Пошлю Вільяма Джекобса й когось іще. Для мене ще щось є?

Аллен дістав з кишені аркуш паперу.

— Оригінал, як ви знаєте, висить у Квадратному залі в Луврі. Протягом останніх тижнів я часто ходив до того залу й щоразу випадало так, що в залі не було нікого, одного разу — цілих півгодини. Я мав можливість усе спокійно роздивитися. В рамі картина закріплена дуже примітивно й, щоб підмінити її цією, — Аллен кивнув головою в бік копії, — досить, на мій погляд, п'яти-шести хвилин. Ось детальне креслення. — Він подав зверхникові аркуш.

Моріарті втупив очі в креслення. В рамі картину утримувало чотирнадцять скобок. Він поглянув на Аллена. Той був для нього дуже корисний — освічений і водночас холодний та жорстокий, мов хижий звір: он як, без найменшого хвилювання чи жалю відправив на той світ П'єра Лаброза. Буде гідним напарником китайцеві.

Відімкнувши верхню шухляду столу, професор дістав двісті фунтів готівкою і простяг їх через стіл Алленові.

— Нагорода за добре виконану роботу. — Професор скривив губи, що мало означати дружню усмішку. — А тепер, Гаррі, вам, мабуть, краще піти вниз. Здається, одна із служниць давно має на меті примусити вас як слід попрацювати.

Аллен почервонів.

— Будьте обережні, Гаррі. Я не проти, щоб ви почастували її ввечері гарячим пудингом, глядіть тільки, щоб нічого не лишилося