Валентин Лукіч Чемеріс - Марина — цариця московська

тоді на Русі не обрадувався кончині ненависного Годунова. «Це Господь його прибрав!» — казали і щиро вірили тому. І всі були певні, що царевича Дмитрія веде на царство сам Господь.

Усе складалося на руку царевичу, щастило йому як ніколи. Але все ж до Москви він ще не квапився (плід має повністю дозріти і сам впасти до ніг). Виявляючи незайву обережність, просувався повільно, хоч його й кликали звідусіль: швидше! Йди швидше до нас, царю наш! Дмитрій висилав поперед себе гінців з листами, в тім числі й до столиці слав «прелест­ные письма», і коли пронеслися чутки, що істинний цар уже близько, Москва захвилювалася. (Писатимуть пізніше: «Загудела, как пчелиный улей».) Хто спішно озброювався, хто вже готувався врочисто зустрічати сина царя Івана.

А невдовзі в Красне село (багате торгове місце в околицях столиці) прибули посланці Дмитрія Івановича Гаврило Пушкін і Наум Плещев — теж з «прелестными письмами». І всіх підняли на ноги. І московити зустрічали посланців новоявленого царя як героїв-визволителів. Озброївшись, красносільці кинулись тлумом до столиці, дорогою до них приєднувалися охочі «погулять с дубинушкой». Натовпи швидко розігнали стражу, захопили Китай-город і вихлюпнули на Красну площу. У відчаї — але це вже не могло зарадити, — Годунови вислали проти них стрільців з наказом розігнати чернь, але стрільці масово переходили на бік повсталих. З Лобного місця Гаврило Пушкін зачитав «прелестное письмо» царевича Дмитрія, у якому він обіцяв свої милості всім — від бояр до чорних людей.

І хоч Годунови зачинилися в Кремлі, повсталі зім’яли варту і позахоплювали фортечні ворота. Бояри, які виходили до народу, вже агітували не за Годунових, а за царевича Дмитрія. Богдан Бельський, колишній опікун малолітнього сина Івана Грозного, привселюдно дер горло і клявся, що він сам особисто спас сина Грозного в Угличі тоді, у 1591 році, і царевич Дмитрій є законним претендентом на престол. Якщо хто в натовпі повсталих ще й вагався, то заява Бельського позбавила їх останніх вагань. Народ, вигукуючи «Дмитрій, Дмитрій!!!», увірвався в Кремль і заходився громити двори Годунових — їхні тереми й палати, а заодно і двори тих бояр, які ще вагалися переходити на бік Дмитрія. Як і тих торгівців, які нажилися на недавньому голоді.

Богдан Бельський пішов далі. Забравшись до царських палат, заявив, що він буде правити ім’ям Дмитрія-царевича, покіль той не прибуде до Москви. Збирався хоч кілька день побути виконуючим обов’язки царя, щоб потім при нагоді й без неї хвастати: «Еге ж, був якось і я руським царем!», але його відтіснили інші бояри, більш спритніші. (Біля трону — та ще поверженого владики — завжди тісно.) Дмитрій тим часом велів через своїх посланців схопити патріарха Іова — за його відданість Годунову, а головне — тому, що той дещо знав з життя Дмитрія, коли він був у нього келійником, — нащо царевичу зайві свідки його минулого, не зовсім престижного життя. Коли патріарха «низложили», інший прихильник царевича Дмитрія князь Василій Голіцин із стрільцями з’явився на подвір’ї Годунових, велів схопити і задушити царевича Федора Борисовича (сина Годунова) та його матір — що й було зроблено. Сина з матір’ю душили привселюдно, власне, живцем терзали нещасних на потіху народу. (Царевич, коли затягли йому удавку навколо шиї, висолопив язика — чим дуже потішав чернь, і вона свистом та улюлюканням відправила на той світ синка Годунова. А з матері його, жони Годунова, позривали одяг і тягали майже голу немолоду жінку по двору, і всі бажаючі реготали й потішалися, доки нещасна й не сконала — і від наруги, і від сорому, що вона, в літах, гола перед людом. Учорашня цариця, якій ще вчора ця ж сама чернь низько-низько кланялася чи не до землі як «матушке-государыне». О люди, люди!..)

Народна стихія ніяк не могла вгамуватися — чернь крушила боярські «подворья» (тих, які чомусь не квапилися заявляти про свій перехід на бік Дмитрія), прикінчувала всіх, хто потрапляв їй під руку, — і правих, і винуватих. Зрештою, аби ще більше потішитись, винесли з Архангельського собору труп царя Годунова, і чернь довго над ним посеред двору глумилася, доки й не понівечила тіло, як наче стерво яке. Потім на селянському возі, накритому хмизом, відвезли на якесь кладовище десь на околиці Москви і там зарили його як собаку бродячого. (Згодом до трупа Годунова підзахоронять трупи — теж розтерзані — його жони та сина, задушених з наказу князя Голіцина, і довго танцюватимуть над їхньою могилою — і таке на Русі бувало, прости Господи!)

20 липня царевич Дмитрій врочисто в’їхав до Москви. Попереду царя, який в’їжджав у захоплену ним столицю на білому коні, несли його штандарт — червоне знамено з чорним орлом, що зазвичай хижо розчепірив свої крицеві пазурі...

Москва вирувала й клекотіла, як у повінь бурхливу, і, здавалося, що щасливіших людей за московитів уже немає у світі білому і бути не може. Охоплені якимось збудженим сум’яттям, люди давили один одного і по трупах поривалися вперед — куди? До чого?

Обабіч вулиць, якими проїжджав на білому коні переможець, бігли горласті, підстрибували, розмахували руками й кричали:

— Слава, слава царевичу Дмитрію!!!

В ту мить сам царевич не міг повірити, що йому так легко і просто пощастило взяти столицю загалом сильного, щоб не сказати могутнього, Московського царства.

15 серпня 1604 року царевич Дмитрій — йому тоді виповнилося десь плюс-мінус двадцять років, юнак юнаком, здавалося б, ще зелений і недосвідчений, тим більше в ратних справах, колишній чернець, Божа людина (щоправда, сповнений молодецтва й завзяття), — так ось 15 серпня 1604 року на чолі нашвидкуруч зібраного війська, яке й військом неможливо було назвати (якщо не рахувати козаків), галаслива галайстра, виступивши із Самбора в похід неблизький, в жовтні досягнув меж Московського царства і хоч в січні 1605 року зазнав сильної поразки — першої і єдиної за увесь похід, — але вже 20 червня того ж року (хоч і не поспішав, не квапився, йшов повільно, але вірно) молодик урочисто увійшов до Москви. Як згодом писатимуть, «приветствуемый радостными восклицаниями народа».

І це він, вчорашній збіглий монах, якийсь там — якщо вірити чуткам — Гришка