Валентин Лукіч Чемеріс - Марина — цариця московська

фортецю за фортецею, а багатьох воєвод приводили в його табір зв’язаними... Дмитрій хоч і втратив частину найманців, але швидко поповнював ряди свого війська за рахунок козаків, стрільців, посадських людей, селян, котрі звідусіль до нього стікалися, озброював їх, вибирав їм командирів, гуртував з них сотні, і його військо зростало чи не щодень. І — на ходу. Військо Годунова ріділо, відходило із занепалим духом і взагалі було не дуже боєздатним. (Більше як півроку воно не могло взяти Кроми, у яких засів отаман Корела з донцями, і таких прикладів було чимало.) Дворяни самовільно кидали цареве військо і роз’їжджалися по своїх маєтках. Борис Годунов уже злякався. Відчуваючи свій швидкий кінець, метався, як у западні. До всього ж він дуже у ті місяці хворів, і хвороба прогресувала. Від безсилля цар засилав у табір супротивника таємних убивць з наказом будь-що порішити самозванця і привезти йому голову, але ті, прибувши в табір царевича, переходили на його бік... Цар Борис вже почав вагатися: а раптом самозванець ніякий не самозванець, а справжній син Івана Грозного? Велів привезти до Москви його матір, жону Івана Грозного Марфу Нагу, і випитував у неї: чи насправді її син Дмитрій живий, а чи його таки немає в цьому світі.

— Кажи чесно, стара відьмо! — сікався до цариці. — Інакше тобі... Я за себе не ручаюся, а заплічних справ майстри у мене в наявності.

Але Марфа Нага відповідала чомусь невиразно, плуталась, щось белькотіла, і важко було збагнути: Дмитрій живий і він істинний її син, чи то все ж таки від його імені діє пройда-самозванець?

На царицю махнули рукою.

В розпачі — а раптом самозванець і справді син Грозного, який дивом врятувався тоді в Угличі? — Годунов прискіпливо допитав князя Василія Шуйського, який тоді, у році 1591-му, їздив до Углича як голова урядової комісії, вивчав справу про вбивство — якщо вбивство! — царевича Дмитрія.

Ось як ті події описані у трагедії «Борис Годунов» О. Пушкіна:

ЦАРСКИЕ ПАЛАТЫ

ЦАРЬ.

Послушай, князь Василий, Как я узнал, что отрока сего... Что отрок сей лишился как-то жизни, Ты послан был на следствие; теперь Тебя крестом и Богом заклинаю, По совести мне правду объяви: Узнал ли ты убитого младенца И не было ль подмены? Отвечай.

ШУЙСКИЙ.

Клянусь, тебе...

ЦАРЬ.

Нет, Шуйский, не клянись, Но отвечай: то был Царевич?

ШУЙСКИЙ.

Он.

ЦАРЬ.

Подумай, князь... Я милость обещаю, Прошедшей лжи опалою напрасной Не накажу. Но если ты теперь Со мной хитришь, то головою сына Клянусь — тебя постигнет злая казнь, Такая казнь, что царь Иван Васильич От ужаса во гробе содрогнется.

ШУЙСКИЙ.

Не казнь страшна, страшна твоя немилость; Перед тобой дерзну ли я лукавить? И мог ли я так слепо обмануться, Что не узнал Димитрия? Три дня Я труп его в соборе посещал... ...Нет, государь, сомненья нет: Димитрий Во гробе спит.

ЦАРЬ.

Довольно; удались. (Шуйский уходит.) Ух, тяжело!.. дай дух переведу — Я чувствовал: вся кровь моя в лицо Мне кинулась — и тяжко опускалась... Так вот зачем тринадцать лет мне сряду Все снилося убитое дитя! Да, да — вот что! Теперь я понимаю. Но кто же он, мой грозный супостат? Кто на меня? Пустое имя, тень — Ужели тень сорвет с меня порфиру, Иль звук лишит детей моих наследства? Безумец я! Чего ж я испугался? На призрак сей подуй — и нет его. Так решено: не окажу я страха, — Но презирать не должно ничего... Ох, тяжела ты, шапка Мономаха!

Шапка Мономаха і справді виявилася важкою...

16 квітня 1605 року цар Борис раптово помер у Кремлі — казали, буцімто з відчаю прийняв трутизну, але швидше всього його докінчив апоплексичний напад, крововилив у мозок. Рідко хто