Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Так чи сяк, у мене тепер п’ятнадцять полотен — шість унизу (чотири менші, два більші), дев’ять нагорі (чотири більші, чотири менші і маленький супрапорт із боку сходової клітки). Всі порожні, всі — від сірих до білих, від вологих до сухих. І далі жодної ідеї.

Нічого брудного й огидного. Жодної з тих картин, які залягають чорними шарами в моїй голові, жодної крові, беззубих щелеп, демонів, солдат, жодної з тих речей, якими старий котяра мене довгими роками труїв, якими нашпиговував мій мозок через очі. Жодної ґароти, жодних французьких вояків, які швидко та різко рухаються між білими стегнами (обличчя не видно, воно заховане під задертою спідницею), жодних бичачих рогів, що проходять навиліт крізь м’якуш тіла, через ніжний шар тканини; зовсім нічого такого.

Щось приємне. Пейзаж. Гори, річка, що сріблиться на закруті, зчеплена арками кам’яного мосту. Дерева ворушаться під вітром. Море соковитої зелені (треба буде послати Феліпе до крамниці по більшу порцію зеленої глини) — іноді, може, якась фігура; маленький пастушок, загублений у просторому пейзажі, селянин, що танцює на сільському святі, подорожній на мулі — може, панотець із требником, може, дрібний купець, що з острахом стискає торбу? Ні, жодного остраху. Просто купець. Який їде на звичайному мулі. Отак. Панотець, требник. Три арки мосту і срібний закрут річки.

Тюхтій став дивакуватий. Старість. Одразу ж після нашого повернення з Парижа Консепсьйон послала мене до Квінта-дель-Сордо перевірити, що там з інструментами — зрештою, за них я хвилювався так само, як і вона. Приїжджаю й бачу від самого порогу жахливий безлад, у вітальні та музичній кімнаті все переставлене, скинуте на купу, черевики чіпляються за ганчір’я, яким викладено всю підлогу вздовж стін; у коридорах і на сходах під ногами валяються якісь відерця, мішки, палички для розмішування фарб, розкидані Феліпе де попало… я побіг, переляканий, на другий поверх — на щастя, ні Тюхтій, ні той йолоп не насмілилися чіпати й переносити інструменти; вони їх лише обклали меблями, як частоколом, і накрили шматами. Я покликав Феліпе на допомогу й уважно та обережно ми все повідкладали назад так, що зуміли не пошкодити ні віол, ні скрипку. І тоді з максимальною обережністю я повитягав їх з-під фортепіано, витер від пилу, поскладав у футляри і особисто, побоюючись, що Феліпе їх пошкодить, попереносив — уважно дивлячись під ноги, щоб не зачепити якесь відро чи слоїк — до сусідньої кімнати, яку зачинив на ключ, а ключ приладнав до ланцюжка мого годинника й відтоді ношу, наче скарб. На жаль, із фортепіано не вдалося зробити нічого, воно залишилося посеред цього божевільного розгардіяшу — я тільки переконався, що його накрили так, щоби курява та фарба не проникли всередину і не заплямили лакування, й повернувся, спітнілий і трохи розлючений, та все ж таки заспокоєний, до Мадрида. Там я ще вислухав своє від Консепсьйон, яка почала допитуватися, що саме зафарбовує батько. Коли вона довідалася, що її улюблений золотий перкаль, який вона вибрала ще перед шлюбом, то впала в істерику й наказала мені ще того ж вечора повернутися до Квінта-дель-Сордо і — як вона висловилась — «пояснити своєму тупоголовому татусеві, що базграти на стінах він може в себе, а не, як-не-як, у будинку, який я отримав у спадок від дідуся». Я звивався, як вуж, щоб її переконати, що вже запізно для ще однієї поїздки за місто; мені ледве вдалося її переконати, але ще наступного дня морочила мені голову, щоб я «поїхав туди й раз і назавжди розібрався з цим товстуном». Але в мене для цього немає ні часу, ні нервів. Зрештою, я йому навіть трохи співчуваю. Він бігає обома кімнатами або сходами згори вниз і малює якісь деревця, якісь кущики. Це темне, похмуре, в ньому немає жодного смаку — тут скала, там хмарина, дідусь таке тло доручав розписувати різним учням-голодранцям, коли поспішав із черговою картиною. Він піднімає на мене морду вгодованого мопса і промовляє: «Маріаніто, поглянь, як буде гарно, як Консепсьйон зрадіє, навіть вона… уяви собі, що ви приїжджаєте з друзями помузикувати, і замість усього цього перкалю матимете красоти, види навсібіч, немовби вікон удвічі, втричі більше, і немовби через усі вікна видно Мансанарес, і праль біля води, і дерева… село, спокій, прохолодний вітерець, яке ж задоволення буде музикувати в такому інтер’єрі, ну, скажи-но мені! Величезне. Ви їдете з міста, з шуму, бруду, гуркоту, а тут — і робить такий рух, як розгодована балерина в малярському кітелі — ідилія…» — «Гаразд, гаразд, — сказав я, — малюй, малюй, тату».

Цілість іще не зрозуміла. Я знаю, що постійно щось не те. Але коли Маріано приїхав, він уже, напевно, був у захваті від побаченого, від того, що вже можна побачити. Від багатства кольорів, від пір дня — думаю, що й він розуміє, що це буде за радість приїхати сюди з міста і пограти на інструментах посеред цих прозорих пейзажів; бо це справжнє іспанське село, запах нагрітого каменю, гора на віддалі, місто під дощовою хмарою, селянин, що танцює народний танець під похиленим деревом. Але це не те, це ще не те — деякі рамки ще зовсім порожні або вкриті ледь помітним рисунком, інші заповнені майже цілком. Я не можу малювати кожну картину окремо, зрештою, часто це неможливо, фарбам треба дати якийсь час висохнути, тож я переміщуюся від однієї стіни на другу, з першого поверху на другий, забігаю нагору і спускаюся сходами, ненатлий. Я не знаю, за що хапатися передусім, за що пізніше — і це, мабуть, по мені видно, бо коли Ґумерсінада вибралася сюди з Мадрида, то серйозно непокоїлася, чи я цілком здоровий і чи не варто до мене з часом прислати доктора Діаса. Але я це знаю, і вона це знає — колись давно вона бачила, як я в такому ж забутті малював «Колоса», зрештою, незрівнянно меншого; а тепер стільки стін, стільки сцен, стільки тем. Коли голоднію — а я цього майже не відчуваю, лише раптове бурчання в животі нагадує мені, що я нічого не їв