В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

— І це справді цікаво, але… — подивився на декодер під невеликим телевізором. Вимкнений, він працював у режимі годинника.

— Уже час. Та й роботи завтра багато. А ви коли прокидаєтеся?

— У мене завтра вихідний, — засяяла. — Взяла заслужений відгул. Так що можу спати до витріщи ока. На законних підставах… А ви ще трохи побути не можете? — почала згасати на очах. — Ще чаю вип’ємо…

Богдан відчув, як кров гайнула до голови й обличчя знову вкрилося червоним. Насправді, їхати зовсім не хотілося. Навпаки: з радістю навіть залишився б до ранку. Але… Всього лише друга зустріч і вперше в гостях. Усе це вносило до роздумів барви якоїсь легковажності. Несерйозності (чи що). А вона професорові не личить. Жарт, звісно. Але обов’язкову частку правди з нього викинути неможливо. Не хотів, щоб дівчина сприйняла, як шелихвоста. Водночас бачив, що Дарина не хоче залишатися сама. Втомилася від самотності. Розійшлася хай і з цивільним, але ж чоловіком. Втратила близьку подругу. Виходило, що довкола утворилася якась справжня порожнеча. Безлюдний простір. Людська пустеля. Ніби хтось усе це робить навмисне… Тому й шукає виходу. Чи навіть порятунку. Прагне якнайшвидше заселити це пустельне безлюддя.

— Ну… — зробив паузу, ніби вагався, приймаючи доленосне рішення, — ще по одній.

Дівчина зраділа і радо заметушилася біля столу. Знову закипав чайник. Знову засипався зелений чай. Знову пливла розмова. І — паралельними курсами люди. Але поперед них поспішав час. Той мав німецьку пунктуальність: ще жодного разу не запізнився, не затримався…

Сонний декодер висвічував уже надто непристойні цифри. Дарина перехопила Богданів погляд у їх напрямку, й очі погасли.

— Я таки піду, — несміливо мовив. — Пізно вже.

— Так-так. Звичайно, — розгублено прореагувала дівчина.

— А ви, до речі, щось мені сказати хотіли, — згадав професор офіційну мету візиту.

— Так я й сказала, — наче прокинулась від розгубленості, — про театр.

— Зрозуміло.

Підвівся.

— Дякую за гостину, — вклонився.

— Що ви, — запротестувала господиня. — Це вам спасибі. Тортик смачний. Чай… І розмова…

Зупинився біля дверей і озирнувся. Дівчина розчаровано дивилася вслід.

— Ще раз дякую. — Узяв її руку й поцілував. Спостерігала мовчки. Відчув потужний струм. Очі дівчини перетворилися на дві просторові вирви, куди потягло професорове серце. Проте свідомість обома руками міцно вчепилася в нього, не бажаючи відпускати. Та сили нерівні. І Богдан незчувся, як його губи вже торкалися лагідних вуст дівчини, а руки жадібно обіймали гаряче трепетне тіло. Дарина теж обвила Лисицю, наче хотіла прив’язати до «тут і зараз». Діялося щось неймовірне. Здавалося, що все відбувається або не з ним, або вві сні. В обох випадках дійсність вирядилася нереальністю. Коцюбинське… Чужа квартира… Дівчина, яку бачив удруге в житті… І цей несподіваний спалах. Затемнення? Вулкан? Ураган? Цунамі? Землетрус? Повінь? Усе одночасно, помножене на торнадо! У серці й поза ним. У навколишньому світі. У всьому Великому Всесвіті. Чи двох маленьких, що стали одним Великим. Величезним. Навіть ВЕЛИЧНИМ. Та чи надовго? Хоча довго таке тривати не може: руйнівні наслідки й від нетривалого…

— Я піду, — прошепотів, випірнувши з Дарининого всесвіту. І витяг за собою рештки свого. Частина все ж випірнати не захотіла. — Мені вже час.

— Я… розумію, — зробила крок назад, — усе це якось так…

— Угу, — мугикнув, наче це саме те, що потрібно зараз. — До побачення.

Відчинив двері й опинився в напівтемному коридорі. Здалося, що серце залишилося в квартирі. Але кликати його з собою — марна річ. Змирися. Усе переноситься на завтра. Дасть Бог ранок, дасть і розум. А серце… Буде розум — із серцем розберемося.

«Консерватор бісів! — лаяв себе, йдучи сходами майже навпомацки. — Так усе чудового йшло. Навіть важко повірити, як чудово. А ти…»

Люба Асікс, як і минулого разу, притулилася до Дарининих «Жигулів». У цьому читався певний символізм. Подумки плямкнувши, закинув себе до салону. Двигун запустився якось байдужно, без емоцій. Лисиця запідозрив образу. А може, й ревнощі. Але всі інтерв'ю — зранку. А зараз — додому і в люлю.

«Як уже згадувалося, фольклорний мотив вовкулацтва постав на досить потужному ініціаційному підґрунті, до якого в процесі імітації смерті та воскресіння входять ідеї обміну душею (чи життєвою енергією), який відбувається між людиною й тотемним божеством. Одягання ініціантів у вовчі шкури, здійснюване під час обряду, мало символічне значення: посвячуваний перевтілювався у тварину-тотем. Вірили, що в результаті він одержував як дарунок силу й надприродні вміння.

Фольклорний образ людини-вовка має значне поширення в міфологічних системах багатьох народів. У ньому вчені виявляють виразні сліди войовничих воїнів-професіоналів із їхнім поклонінням вовку, відомих індоєвропейській традиції, що характеризується наявністю спеціальних військових загонів, сформованих із таких воїнів. Українській усній творчості притаманні легенди, героями яких виступають козаки-вовкулаки, що в сутужній ситуації могли, ставши вовками, втікати від ворожих загонів. Українська народна уява чаклунські здібності приписувала й легендарному кошовому отаману запорожців Іванові Сірку. Його фольклорний образ багато в чому має ознаки індоєвропейських міфічних вождів, які володіли магічною силою й перевертницькими вміннями. Дослідники