Ганна Багряна - Етимологія крові

Ці нестерпно подовжені дні нашвидкуруч – до відчаю сірого – перештопані перехожі – дощовими нервами зв’язані – по мені – в одкровеннях і недовірах, чого бракує тобі тепер, янголице моя розцяцькована, пречиста безбожнице, від кого мене бережеш коли крила свої без вагань промінюєш на звичайні ножиці?

Знову мені снилася баба Анничка. Але знову не договорила свою таємницю… Відправник: Назар. Відіслано: 07:49:07 24/09/2006

Звідки ці пута? Хто їх вигадав? Як їх позбутися?!.. Одержувач: Назар. Відіслано: 09:03:01 24/09/2006

Струн твоїх напруга гаряча підповзає під самі груди. у струнах скручуся калачиком – так, що мене не буде. що все, по мені грядуще, ковтатиму незацікавлено. про одне благаю найдужче: не збреши про мене лукавому…

Не розумію, що тебе ТАК лякає?!.. Відправник: Назар. Відіслано: 07:49:07 01/10/2006

Ти не мав права – кидати сім’ю! Я ж тобі нічого не обіцяла! І ніколи – не обіцятиму. Назаре, зрозумій: ми не можемо бути разом. Надто болючими є ті пута, що з’єднують нас. Забудь про мене! Одержувач: Назар. Відіслано: 01:03:33 02/10/2006

Але ж вони є – пута між нами! Я сильно їх відчуваю. Не можу не думати про тебе. А сім’я б усе одно розпалася, рано чи пізно. Не переймайся цим. Твій навіки. Відправник: Назар. Відіслано: 01:22:53 02/10/2006

Не лякайся того, про що я тобі казатиму. навіть коли половина з усього справдиться. біле залишиться білим. чорне (у кращому разі!) перетвориться на смугасте. розумієш, отой мій послушник, якого ще вчора так пестила (наче кохала!), він був настільки неграмотним, що замість слова «господь» на вході до нашого храму видряпав слово «гаспид». а коли я про це казала, дивувався: яка різниця.

Яросю, чому не відповідаєш на мої дзвінки? Невже образив тебе? Я ж сказав: приїду лише за твоєї згоди. Я ж навіть адреси не знаю, де тебе у Києві шукати. І прізвища свого ти мені так і не сказала. Озвися, благаю! Хоч напиши щось, якщо не хочеш розмовляти. Відправник: Назар. Відіслано: 00:06:01 13/10/2006

Переді мною – бурхлива течія повноводого Черемошу. У прозорій холодній воді плавають маленькі золоті рибки. Я нахиляюся, аби піймати бодай одну з них, але бачу біля себе висохлі чорні ноги старої жінки, бачу чорну кішку, що впилася зубами у величезну жабу. Черемош наповнюється кров’ю, я занурюю руку в стрімку течію і дістаю звідти золотий півмісяць. Кульчик без пари. Треба негайно віднести його Анничці – допоки та ще жива. Жива?..

Все частіше відчуваю тугу за лісником. Саме за лісником, бо слово трунар для мене відгонить жахом смерті. А я не хочу думати про смерть. Розгортаю карту і крадькома від самої себе полюю поглядом на знайомі топоніми – Верховина, Криворівня, Косів… Десь там, між високих пагорбів, заховався один потічок – вода у ньому спливає швидше, ніж час.

Я вже стомилася займатися самообманом, переконувати саму себе у тому, що почала нове життя. Насправді ж моє щастя залишилося ув одному короткому відтинку минулого, і саме завдяки спогадам про цей відтин я можу безболісно переживати існування в «тут і тепер». Часом здається, що в моєму серці не перестає жевріти одна затаєна надія: іще не пізно перетворити те, що було – на те, що може бути. З минулого зробити майбутнє. Хіба такого не буває?..

Але, ні. Якщо вже тікати, то – до кінця. Не озираючись назад. Тільки ж пам'яті не обдуриш…

Від тієї поїздки у мене лишилося кілька десятків електронних світлин, перекинутих на флеш-пам’ять: Марта – корчить мені гримасу, розгойдуючись на підвісному містку; я – схилилася над бурхливою течією Черемоша і мию там щойно куплені на ринку свіжі огірки; ми з Мартою – п’ємо пиво у верховинській колибі, кепкуючи зі своїх надто юних залицяльників; двір баби Аннички і будинок, в якому ми винаймали кімнату лісника; Марта – лежить горілиць серед жовтих квітів, по дорозі до Писаного Каменя; я – сиджу в кріслі-гойдалці, начепивши на себе кептарик і гуцульську шапку самого Михайла Грушевського (директорка музею навіщось дозволила нам цей невинний школярський вибрик). І – гори, гори, гори… Величні, таємничі, сумні… На мене враз повіяло якимсь блаженним чаром первозданності. Я вдихнула в себе це відчуття і, без перебільшення, відчула божественне єднання з усім світом. Так було і тоді, коли стояла під самісіньким обрієм, міркуючи про кров і час, про смерть і воскресіння…

Я привезла ці світлини сюди, до Києва, разом із легендами про жаб і золотим кульчиком-півмісяцем, знайденим майже рік тому у Жаб’ївському потоці. Привезла усе це сюди – разом із таємницею, про яку, не знаю, чи зможу колись розповісти своїм майбутнім дітям.

А, може, я занадто драматизую свої спогади, навмисне надаю їм такої великої ваги, аби лишень виправдати свою теперішню почуттєву інертність? Годинами сиджу перед комп’ютером, ждучи бозна-кого, невідомо-звідки. Але – для чого? Чи не краще було б про все забути, викинути дурні спомини із дурної голови? Дописати нарешті свою кандидатську, взятися за вивчення французької або ж, як слід, вдосконалити англійську, навчитися грати на якомусь музичному інструменті або, в крайньому разі, пригадати бабусині уроки з вишивання. Я – ще молода, переді мною відкрито безліч різних можливостей. У чому ж проблема?.. Мабуть, у серці. А якщо точніше – у пристрасті. А якщо ще точніше – у її відсутності. Адже без цього живого духовно-тілесного вогню життя будь-якої жінки неминуче перетворюється на повільне помирання. На довжелезний, пересохлий шлях – із пустелі в пустелю…

Пригадую свою останню розмову з Мартою.

– Скажи, що ти хочеш від життя? Чого тобі бракує?

– Вогню, – не вагаючись, відповіла я.

– Може, інквізитора?

– Я сама собі інквізитор. Розумієш?

– Не розумію, – чесно відказала