Марія Романівна Ткачівська - Голос перепілки

– Ну, якщо воно таке, як чобіт! – зареготав Созон. Більше ніхто не сміявся.

– Слово може бути важче, ніж чобіт. – Пані Ковальська зняла окуляри й доскіпливо глянула на Созона. – Малювання скасовується. Тепер кожен напише одне слово на тему «Яким я хочу бути».

У всіх дітей очі поповзли аж на лоба.

Пані вчителька окинула оком клас і, витримавши паузу, сіла. Мартин іще ніколи не бачив її такою розгніваною. Спочатку вона глибоко дихала, а далі взяла в руки книжку, розгорнула її й довго гладила сторінку гладенькими білими пальцями. Далі її обличчя полагіднішало й зм’якло. У цю мить пані Кася здавалася Мартинові такою, наче мала б відразу після уроків потрапити до раю. Мартин розумів, що хтось мусить і в пеклі бути, тому наперед уявляв собі там себе в товаристві з Ярком і Созоном. Андруся туди не візьмуть: він уже досить на цьому світі від свого дєдя натерпівся. А ось Олекса точно відкупиться: у нього тато – мельник.

Пані Ковальська дуже любила гортати книжки. Мартин уявляв собі її в раю: вона обов’язково сидить за столом, дивиться крізь свої гарненькі окуляри й гортає сторінку за сторінкою, вряди-годи поправляючи рукою то тоненьку хусточку на шиї, то довгу сережку з якоюсь там панею, то закладене вузлом густе волосся позаду голови. Її обличчя м’яке й лагідне, а очі світяться, як сонце в шибках пані Зелінської. Та де вона в раю візьме учнів? Таких палисвітів у рай не візьмуть. Якщо пані Кася нікого не знайде, то вже хай кличе його – він готовий ради неї все життя бути учнем. Можливо, у раю так багато не задають і уроки трохи коротші? Мартин не уявляв, як пані Кася буде замовляти у святого Петра «словечко», щоб той таки відчинив перед Мартином двері. Просто так такому гайдабурі ніхто не відчинить.

Коли пані Кася вперше гортала книжки, учні оглядалися: вони думали, що вона чогось не може знайти. Своїми тоненькими пальчиками вчителька обережно дотулялася до кожної сторінки так, як пані Зелінська – до горнятка з кавою. Далі вона повільно вбирала повітря, начебто там були якість дивні парфуми. Спершу це відволікало учнів. Згодом вони швидко призвичаїлися до вдачі вчительки, бо саме в цей час можна було щось у когось списати.

Сьогодні пані Кася знову гортала книжку, переймом підводячи погляд на учнів.

– Созоне, не ходи по класі.

– Більше не буду, пані вчителько, – вигороджував себе Созон.

– Олексо, не підглядай до Мартина.

– Хіба що чистий листок спишу, – знизував плечима Олекса, дивлячись на Мартинів порожній аркуш.

Мартин таки досі чипів над зошитом і не знав, що мав написати. Його дотепер розпинала приключка з яблуком. Він справді його не цупив. Мартин ніколи не брав чужого. Не міг і не смів. Крім того однісінького разу, який добре пам’ятали Ярко із Созоном. Це було не яблуко, а хліб. Так уже траплялося, що Мартин майже щодня приходив до школи голодний: удома нічого не було. Ярко із Созоном бачили, як Мартин споглядає на Олексу, коли той наминає свій харч. В Олекси тато мельник, то в його торбі хліб – однаково, що в Мартина в печі попіл.

– В Олекси в торбі є хліб із маслом, хочеш? – під’юджував перший Созон.

– Не хочу, – відказував Мартин.

– Брешеш! – зубоскалив Ярко.

– Не брешу, – захищався Мартин.

– То зара’ на уроці лише дриґнеш з голоду, хочеш? – захлинався від нетерпіння Ярко.

– Мусиш вкрасти, – не відступав Созон.

– Вкрасти? – палахкотів на лиці Мартин.

– А ти думав, що се ми вкрадемо й тобі дамо? – аж телепався від кепкування Ярко. Він добре знав Мартинові слабкі місця.

– Але я не можу!

– Або ти можеш, або твій шлунок прилипає до хребта й ти вмираєш на уроці арифметики, – підбадьорював його Созон, чухаючи свого живота.

– Добре, – згоджувався Мартин.

Хлопці виманили Олексу на шкільне подвір’я. У Мартина дриґотіли руки й дерев’янів мозок, але буркав живіт. Ага, його піддуриш! Мартин похапки розщібнув Олексову торбу, намацав у ній хліб і тицьнув собі за пазуху. Він так прудко драпцював із класу, наче за ним півсела шкварило.

– Ну шо? – приступили до нього хлопці. – Маєш?

– Маю, – відповів Мартин.

– Давай!

Мартин добув із-за пазушини хліб і простягнув Яркові. Ярко підніс хліб до носа й солодко втягнув повітря.

– Свіжий! – констатував він, розламав на три кусники й дав один Мартинові.

То був справжній празник для Мартинового шлунка!

– Мартине, ти вже написав? – розбурхала хлопця зі спогадів пані Кася.

– Ще ні, пані вчителько, – тенькнуло від страху Мартинове серце. Лиш би ніхто не розповів пані Касі про ту халепу. Мартин глипнув у вікно. Хіба він знав, яким би він хотів бути? У нього