Марія Романівна Ткачівська - Голос перепілки

Мартинів день. Пані Кася увійшла в клас, привіталася, стала посередині й розпочала урок із молитви. Ярко Лабенський частенько любив припізнятися. Він із розгону вшелепався в клас, мало не збивши з ніг пані вчительку.

– Ярку, то, може, ти перший сьогодні переповіси нам десять заповідей Божих?

– Най ниньки Мартин зачинає.

– Я б хотіла сьогодні розпочати з тебе.

– Най він почне, а я й’му поможу, – спробував відкараскатися Ярко.

– Гаразд, – погодилася пані Кася. Вона сіла на свій дерев’яний стілець із круглою спинкою, поправила на плечах тоненьку жовту хустину, підвела голову й промовила: – Мартине, розкажи десять заповідей.

Мартин підвівся й тільки-но хотів розпочати відповідь, як позаду нього залунали підказки: «Не вбий муху на остатні парті», «Не кради хліб із торби ближнього», «Не свідчи ложно, шо не прийшов до школи, бо мусив садити город»…

Пані Ковальська підвелася зі стільця, зняла окуляри й звела високо брови.

– Ярку, ану ти!

Ярко шкрябав чоло.

– То в нас лише Мартин мудрий, як Федькова кобила, – зареготав хлопець.

– Ярку! – гримнула пані Кася.

– Люби ближнього свого, як себе самого… – простогнав Ярко.

– Це не перша заповідь, Ярку. Сідай! Тепер ти, Созоне.

Діти реготали так, що було чути аж на подвір’я.

– Мартине, розкажи десять заповідей Божих, – звернулася вона знову до Мартина.

Мартин саме в цей час роззув постоли й поклав їх під парту. Він підвівся і, не виходячи з-за парти, почав:

– …люби отця й матір свою, будеш довго літ на землі жити…

Раптом Мартин примітив, що місце, де стояли його постоли, стало порожнім. Залишилося тільки онуччя. Постоли привиділися Мартинові під Ярковою партою. Мартин уявив собі, як буде йти додому босий, і зупинився на півслові.

– Мартине, що з тобою? – перепитала пані Ковальська.

Хлопець нічого не відповів і сів за парту. Він потирав одну об одну свої закоцюрблі босі ноги й мовчав. Ярка аж розпирало від задоволення. Тут іще був замішаний Созон, але той втягнув голову в шию й мовчав.

Учителька запідозрила щось недобре. Та коли вона підійшла до Яркової парти, той уже встиг заховати Мартинові постоли в Олексову торбу. Кого-кого, а Олексу ніхто ніколи ні в чому не запідозрював. Найважче пані Ковальській було з Ярком. Хоч як вона силкувалася прищепити йому бодай дрібку від науки, та в неї нічого не виходило. Ярко був молодший від Мартина, аде до науки не дуже спритний. Пані Кася нерідко без просвітку дивилася на нього. Зате він сяяв від щастя: та вчителька, що була торік, змушувала сидіти, заклавши руки за спину, і жодного тобі слова! Інакше так била по пальцях паличкою, що аж кістки дзвеніли. Пані Кася не ходила з паличкою й не била по пальцях. Усе-таки вона почасти була тверда й сувора.

Наступним уроком мало бути малювання. Пані Ковальська поклала на стіл яблуко.

– Усі готові малювати? Відразу після уроку розпочинаємо.

Та коли повернулася в клас, яблука на столі не було.

– Хто мені скаже, куди поділося яблуко? – запитала пані вчителька суворим тоном.

– Не знаю! Не знаю! – покотилося зусібіч.

– Ярку, ти взяв?

– Нє!

– Олексо, ти взяв?

– Нащо Олексі брати, як у него дєдьо – мельник, – гукнув Созон.

– Михайле, ти?

– Нє, пані вчителько! Бігме Боже, не я.

– Мартине, може, ти?

– Не я.

– Він! Пані вчителько, то Мартин! – крикнув хтось позаду.

– Не я, пані вчителько, бігме, не я! – боронився Мартин.

– Ану подивимоси! – гукнув хтось знову. Мартин упізнав Ярків голос.

Те, що Ярко був паскудний, Мартин знав. Та щоб зводити наклепи, то цього він аж ніяк не сподівався. Ярко підбіг до Мартинової торбини й вийняв із неї яблуко.

– Виділи? Я ж вам казав! У його Стефки такі не ростут. Ха! Хіба шо в Бориса. Але той й’му би борше сраку нажілив, а не ябко дав. Видите, пані вчителько, – звернувся він тепер до пані Ковальської, – я вам казав!

– Це не я! – наїжачив шкіру Мартин. – Пані вчителько, це не я! – затремтів його голос.

– Вірю, – відповіла пані Ковальська. – Ярку, повтори мені третю, четверту й п’яту заповіді Божі! – звернулася вона вже до Ярка.

Ярко почухав лоба.

– Не вбий, не вкради, не свідчи ложно…

– А ти знаєш, що можна вбити словом? – суворо глянула Яркові в очі