Марія Романівна Ткачівська - Голос перепілки

Життя сервірує знання на тарілочці лише багатим.

Мартин іще досі банував[90] за притулком і не знав, як виглядатиме школа, у яку він має тепер ходити.

«От колис було добре, – зітхав Андрусь. – Моя баба казала, що діти бідних попервах не ходили до школи. Ходили тілько діти панів. Пани купували їм нове вбрання й відправляли до міста чи наймали вчителів додому. А бідні діти лапали в Черемоші для панів пстругів[91] і шукали за звірами. Шо, їм було зле?» Мартин нічого не відповідав.

Він волів ходити до школи щодня. А ввечері сідав біля каганця, брав чорнильницю, перо й старанно виводив літеру за літерою, цифру за цифрою. Потім вилазив на піч і ще щось довго бубонів про себе. Далі злазив із печі, складав усе потрібне в торбинку, дивився, чи чисті постоли, клав їх біля дверей і лягав спати. Стефка тішилася, що Мартин школу любить. І що мороки з ним нема: сам прокидався, прудко підхоплювався на ноги, рядився у свою стареньку білу сорочину з вишитим комірчиком. У неї вже давно помаліли рукави й не защіпався ґудзик, але Мартин усе-таки вбирав її повсякдень. Ледь-но натягне її, Стефка притьмом приступає до нього, обмацує пальцями й укотре проказує, дивлячись на сина своїми синіми, трохи відстороненими очима:

– Тобі би нову кошулю, Мартине.

– А ця чим погана, мамо? – щоразу відказував Мартин, хоча знав, що ця таки вже змаліла.

– Скупонька стала. Дивиси, які рукави куценькі.

Із взуттям було важче. Мартин мав лише постоли.

«То байка, мамо», – укотре перечив Стефці, коли та бідкалася, що Мартин не має що взути. Він закидав на плече торбину й виходив із хати. Варварин Андрусь чекав на Мартина біля воріт. Вони щодня вдвох ходили до школи. І як Оленка з ними просилася, не брали. «Тобі ще молоко на губах не висохло», – дражнив її Андрусь. «То в тебе не висохло, – відповідала Оленка. – Я мамі все скажу», – схлипувала вона, бігла до яблуньки, дряпалася босими ноженятами по рапатій корі й зникала в крислатім гіллі.

Мартин був найменший серед своїх однорічників, і йому випало сидіти на передній лаві. Він був тихий, добре ладнав з однокласниками, окрім Созона і Ярка. Як на Мартина, вони були почварні й злі, щодня насміхалися з нього, придумували всілякі витребеньки, лиш би шпигнути, а відтак нареготатися. Мартин не переносив їх на дух.

Їхня вчителька, пані Ковальська, або, як її також називали, пані Кася, ще не стара, але вже й не молода жінка, з довгим сивуватим волоссям, закладеним позаду голови, була чепурна й доволі вродлива. І в такім ладнім капелюшку в селі, крім пані Зелінської, ніхто не ходив. Своєю подобою пані Ковальська ніяк не пасувала до сільського життя. Хіба що пані Зелінська могла бути їй приятелькою. Але вчителька була сторонська, ні з ким не приятелювала. Та й пані Зелінська не шукала ніяких приятельок, бо жила собі з братом і прислугою й не потребувала ніяких товаришувань. Коли Мартин, бувало, зазирав через штахетиння, як пані Зелінська сидить за столиком у садку, повагом закладаючи ногу за ногу, і як неквапливо пригублює каву, тримаючи горнятко делікатно складеними пальцями, то розумів, що пані Кася їй не пара, бо не може так неквапно закладати ногу за ногу й не вміє так делікатно складати пальці.

Пані Кася носила великі окуляри кольору справжнього шоколаду. Вони пасували до її синіх очей. Крізь окуляри її очі видавалися синішими за цикорій, що ріс біля шкільної стежки. Діти боялися пані Ковальської, особливо коли вона дивилася на когось великими синіми очима й мовчала.

– Ліпше би вже кричала й псякувала, – вносив ремарки Ярко. – От дотеперішна вчителька часами як даст перцю, то наступного дня можна й до школи не йти, і тобі ніц не буде.

Тепер до школи треба було ходити всім, кому виповнилося сім років. Стефка завжди хотіла, щоб Мартин вивчився. Колись давно вона теж ходила до школи, але тільки три роки, Борис – лише два. Борисова мама Палагна не була в захопленні від того, що син даремно штани в школі протирав. «Най би борше на кавалок хліба заробляв». То й принесла вчительці качку, і його викреслили зі списку. Зате він зголосився до мельника за пастуха. Сорочка, постоли і їжа – то була вся його платня за цілий рік. Та з того часу скільки води збігло в Рибниці!

Пані Кася мешкала сама-самісінька на краю села, і ніхто про неї нічого не знав. Ось так жила одинцем, не шукаючи собі нікого до бесіди. Скільки мала тут зоставатися, теж у селі ніхто не відав. Вона така правильна, що мала б відразу потрапити до раю, – думав Мартин. Починала не лише кожен день із молитви, але й з десяти заповідей Божих. Першим найчастіше запитувала Мартина:

– Мартине, розкажи десять заповідей Божих.

Мартин підводився, проказував одну за одною Божі заповіді й займав своє місце. Пані Кася завжди хвалила Мартина й ставила в приклад. Це тривало доти, доки не стало Созонові і Ярку посеред горла.

Сьогодні був не