Сергій Холоденко - Щоб ніхто не здогадався

і не роздивився, але визначив, що вся ескадрилья рухається в його сторону.

— Кого це несе? — посміхнувся Марик, але відчув, що поганого нічого не трапиться. Плямки наближалися.

— Е! — вигукнув Марик. — Та це ж птахи непо… Ха! — сяйнула думка. — Райські! Невже?! — і він присвиснув.

По всьому простору раптом пробігли брижі. Марику стало страшнувато, але хвилювання більше не повторилося.

Тим часом зграя птахів пролітала вже над Мари-ком. Один з них відділився від зграї й, описавши півколо, підлетів ближче.

— Здрастуй!

— Вітаю тебе, Незвичайний, — радісно проговорив Марко. — Ти живеш тут?

— Так, ми звідси розлітаємося по снах.

— То це теж сон?

— Майже…

— Як це?

Птаха нічого не відповів.

— Ти не мовчи, незрозуміла, — проговорив Марик. — Підкажи краще, як мені вибратися звідси. Хоч тут і славно, але…

— Бачиш сірі точки? Влітай в одну з них, а там уже розберешся.

— Що значить «влітай»?!

— Невже ти тут нічому не навчився?! Можливо практично все! Тим більше, ти знаєш, про що можна подумати й що допоможе. До зустрічі!

І птах, змахнувши крилами, в одну мить долетів до зграї.

— Та-а-ак. Іншого виходу однаково немає. Давай, сяйво рідне, креонієве, виручай!

Ух! Сіра точка, на яку націлився Марик, збільшилася до неймовірних розмірів і поглинула його, невагомого. Але лише на мить. Наступної миті він уже вільно ширяв у сяючому просторі. Марик навіть очі замружив на секунду. Потім відкрив… Оце номер!

— Ну здрастуй, Марку, здрастуй, — привітав його чоловік, який був перед ним.

— Майстре, ви?!

— Упізнав?

— Аякже! Як ви тут? Що все це значить?

— Подивися навколо. Що нагадує тобі це світло?

— Креонієве сяйво? — обережно припустив Марик і додав уже твердіше: — Точно. Сяйво чарівного металу.

Майстер кивнув головою.

— Так. Там і народжується це сяйво.

— А метал?

— Чарівного металу самого по собі не існує. Це чудове світло вселяється в будь-яку породу й робить її чарівною.

— Це що ж — світло, яке знає, що робить? І думає?

— Не те слово, Марку. Воно мудре. А креоній, якщо так можна сказати, матеріалізована космічна мудрість.

— От тобі й центр циклона, — тільки й зміг сказати Марик. А про себе подумав: «Як же я міг таке продати?!»

Йому стало зовсім ніяково. Уголос же вимовив:

— І чого я тут не побачив: і сни, і польоти, і сяйво. Навіть думати, розуміти щось став.

— Та ти, стажисте, і не летів. Це простір кружляв навколо тебе. А ти був у одній точці.

— Немов в аеродинамічній трубі?

— Схоже, тільки краще.

— Виходить, треба зробити тільки крок, і я зможу повернутися?

— Насамперед, бажання. І щоб у думках на щось спертися, і…

— І?

— І вибачитися за дещо.

Марик мовчав.

— А я спробую тобі допомогти. Тим більше, закінчується мій час бути тут. Та й тобі, я знаю, тут не дуже.

Марик справді відчув, що нездужає.

— Просто ти не зовсім готовий до цього. Ну, мені час…

І Майстер розчинився в сяйві.

— Усе зроби, як треба, і будеш у порядку! — долетів до Марика його голос.

«Так завжди», — подумав Марик, але довго розмірковувати не став, та й ставало йому все важче й важче.

«Загалом, вибачитися. Звичайно ж, продав сяйво, яке мені потім допомогло». Ця думка давно вже мучала його. І Марик щиро благав Світло-Сяйво й просив прощення.

Самотня сіра точка в просторі стала знову розростатися, а потім знову поглинула Марика, протримала трохи незрозуміло де й повернула назад, на зелену рівнину.

— Так, — оглянувся Марик. — Виходить, ще не простили…

Втрачати не було чого. Він упав долілиць і знову подумки благав променисте креонієве сяйво.

Навколишня дійсність не змусила довго чекати (Марика знову пожаліли), Цього разу простір обгорнув собою, трохи здавивши, а потім відпустив, але в зовсім іншій місцевості: Марик самотньо стояв на дорозі посередині пшеничного поля.