Сергій Холоденко - Щоб ніхто не здогадався

— Ну хоч на цьому спасибі, — проговорив Марик, оглянувши навколишній простір.

Він відразу впізнав один із своїх снів, найбільше із його нічних сновидінь: простір перед ним хвилювався й переливався незвичайними кольорами, а за мить уже й сам Марик плавно погойдувався на невидимих хвилях, ставши невидимим. Марик тільки відчував себе, але не звичайного, а іншого, більш піднесеного й незрозумілого, замість нього — тільки прояснена свідомість і величезні невидимі крила. Таке перевтілення йому дуже сподобалося: захоплюючі польоти в сновидінні — це вам не якийсь політ на аері-баері.

— Як самопочуття? — зненацька почувся знайомий голосок.

— Вітаю тебе, пташко. Скажи, а до чого все це?

— Ти що ж, не впізнав свій сон?

— Як же, скажеш таке. Армія Чистих невидимок. Її бій з Темними крилами.

— А ти за кого?

— Тобто як?

— Ти на чиїй стороні будеш боротися?

— Боротися?! Взагалі я розраховував тільки подивитися.

— Спостерігати будеш, якщо додому повернешся. А інакше тобі ніяк звідси не вибратися. Участь у битві, а якщо точніше — правильне рішення. І тільки тоді є шанс.

Простір навколо захвилювалося сильніше. Відблисків хвиль стало менше, але їх самих стало більше.

— Роби вибір, а далі…

І сяюча пташка-хмарина зникла.

Марик захвилювався й у прямому, і в переносному смислі. Хвиль тим часом ставало усе менше й менше, а потім настав момент, коли вони й зовсім зникли.

Марик тепер наче завис над поверхнею, яка трохи коливалася. Простір поступово почав світлішати. Спереду все залишалося без змін — суцільна темрява стояла перед Мариком.

«Що ж робити? — захвилювався він. — На чийому боці боротися? Хто є хто?!»

Рівниною (так Марик назвав про себе поверхню, над якою він перебував) пробігла величезна хвиля. Невидимий розпластаний крилатий Марик, як гігантська манта, гойднувся і обернувся. Слабеньке сяйво ставало ближчим і ближчим. І йому не було видно ні кінця ні краю.

— Виходить, — вимовив-подумав Марик, — я посередині завис.

Проте світло й пітьма продовжували невблаганно зближуватися.

До того ж, положення Марика ускладнилося ще й тим, що по обидва боки покотилися одна на одну дві гігантські хвилі. Докотившись майже до нього, вони зупинилися, начебто зіштовхнувшись із якоюсь невідомою силою. Простір ніби сказився навколо Марика, і за мить він уже спостерігав, як закручується неймовірний вир. І в самому центрі опинився Марик, потрапивши в цю дику круговерть пітьми й світла.

А дві армії тим часом невблаганно зближувалися. Швидкість наростала кожної миті. Марику стало не по собі, коли він уявив, що почнеться, коли вони зіштовхнуться. Він уже чув низькі звуки, які долітали від Темної армії. То був шерех темних крил, які мчали на світло.

— Бідолахи, — раптом простягнув Марик, дивлячись на них. — Обпалите свої смердючі крильця.

Армія Темних крил, яка мчала на світло, нагадала йому дурних нічних метеликів, які кидаються на запалені лампи.

— Ха! — посміхнулася свідомість-Марик. — Ось і рішення. Боротися, то вже не за безмозких. До того ж, я майже такий, як і Світло, правда, ще не сяю.

— Агов! — закричав Марик, як йому здалося, на весь простір. — Невидимки, я з вами!

І Марик, немов бойовий літак повернувся в сторону темних крил. Далі він не встиг нічого подумати, бо дві армії зіштовхнулися. Він тільки відчув, як спочатку зім’ялися, а потім розірвалися на дрібні шматочки його прекрасні крила, перетворившись на частину простору. Потім його всього зім’яло і здавило так, що він перетворився на маленьку плямку.

Марик відчув, що він на кілька секунд зник. Повністю зник сам для себе. Може, йому просто здалося, але це його не хвилювало. Після того, як він знову з’явився, лише здивовано озирався по сторонах. Це був уже не його сон. Важко пояснити, куди його занесло цього разу, але те, що він бачив, нагадувало нічне небо з зірками, тільки навпаки. Небо було суцільним світлим сяйвом, а зірки на ньому — крихітні сіруваті плямки. Хоч таке, але небо було. А раз є небо, то є й земля. І Марик стояв на ній. Він знову знайшов себе, щоправда, трохи іншим. У нього були голова, руки й ноги, але в ньому не було чітких граней і ліній, чіткого відмежування від навколишнього середовища, наче його природа була трохи розмита. І він почував себе одним цілим з простором.

«Загальний сон, — виникло раптом визначення. — Такого я ще не бачив».

Із землі тим часом почала пробиватися трава, і скоро навколо Марика зазеленіло безкрайнє море. Він не втримався, присів і провів долонею по стеблах і листю.

— Здорово! — вигукнув Марик і розвалився на приємному зеленому килимі. Як він утомився від цієї метушні!

«Та ну його, цей циклон! — продовжував міркувати Марик. — А те моє звичайне життя — ні те ні се! Як жив, для чого?»

Але від роздумів його відволікли плямки, що з’явилися над обрієм. Марик піднявся й придивився. Що це було, він так