Ярослава Дегтяренка - Ярино, вогнику мій

твоєї Хантай вимагає на калим гроші, а не овець. Збирати їх ти будеш довго, а тут Аллах послав тобі милість – он сидить твій калим!

Мазрук зніяковів, бо йому таке і на думку не спало, а потім погріб до каменів. Підпливши, хлопець поманив Ярину до себе. Але бідолаха лише зацьковано на нього дивилася. Тоді він видерся на камені, підхопив її на руки і спритно передав батькові. Старий акуратно посадив її на дно човна, його син моторно стрибнув слідом, й обидва швидко попливли до лівого берега.

Уже на березі татари розв’язали Ярину, оцінююче оглянули її.

– Чому цей козак задарма віддав таку вродливу дівчину? – запитав Мазрук. – Він же міг сам отримати за неї багато грошей!

– Навіть не уявляю, синку, чому цей рус задурно її віддав, – задумливо говорив старий, із жалістю дивлячись на Ярину. – І вона нам не розкаже, бо не знає нашої мови.

Ярина зацьковано дивилася на татар, не розуміючи, про що вони говорять. Мазрук підморгнув їй і, приклавши руку до своїх грудей, назвався, указав на свого батька – «Набхан» і запитально подивився на неї. Яринка зрозуміла і назвала своє ім’я. Татари сховали човник у кущах, забрали улов і, поманивши дівчину за собою, пішли у глиб гаю. Ярина боязко йшла слідом, не уявляючи, чого їй чекати від цих двох і куди її ведуть. «Може, вони не ображатимуть мене, – думала дівчина, – якщо розв’язали? Може, візьмуть до себе челядницею? Ох, якби я знала татарську мову, то розповіла б їм усе, і вони б мене відвезли або до хрещеного, або до дядька Степана – ті б за мене викуп заплатили! Може, у них знайдеться хтось, хто знає нашу мову?! Господи Боже і Пречиста Діво, не покиньте мене!»

У гаю чекав хлопчик-підліток, вочевидь наймолодший син Набхана. Батько віддав йому улов, щось суворо наказав, і хлопчик, з цікавістю поглянувши на дівчину, скочив на свого коня і швидко зник. А Набхан з Мазруком, прихопивши Ярину, поїхали в протилежний бік.

Сидячи позаду старого, Ярина похмуро оглядала місцевість навколо себе – кругом стелився безмежний, рудий степ, який іноді пожвавлювали жовтувато-зелені низькі чагарники. Але татари явно знали дорогу, хоча дівчина не бачила жодного орієнтира. Почало сутеніти, і татари, вибравши зручне місце, зупинилися на нічліг. Ярина злізла з коня і боязко зиркнула на татар, але ті не збиралися її зв’язувати. Набхан кивком покликав її до себе і, вручивши недавно виловлену рибу і ніж, знаками наказав почистити її. Посмаживши рибу, татари спочатку наїлися самі, а Ярині залишили кілька дрібних рибинок.

Коли вкладалися спати, то Мазрук усе ж зв’язав Ярину. Його батько щось глузливо йому сказав, і дівчина здогадалася, що старий вважає таку обережність зайвою. Але Мазрук її не розв’язав, натомість швидко зняв із неї золоті сережки та намисто, багато років тому подаровані Петром, вочевидь вирішивши, що тепер у них буде красуватися його Хантай. Ярина спробувала протестувати, але молодий татарин строго на неї гримнув, а потім, понишпоривши за коміром її сорочки, витягнув хрестик і подаровану Данилом ладанку. Але, поміркувавши, вирішив залишити їх Яринці. Набхан байдуже спостерігав цей грабіж і знаками наказав дівчині укладатися ближче до багаття. А Мазрук укутав її кінськими чепраками, підбитими зі зворотного боку повстю, побоюючись, що вночі бранка змерзне і захворіє, і тоді її ніхто не купить. Обидва татари вляглися спати прямо на землю, загорнувшись у свої кожухи.

«Дядечко з тітонькою збожеволіють від тривоги за мене! Господи, хоча б знайти людину, яка розуміє мою мову! Може, тоді вдасться повідомити дядькові чи хрещеному про себе, – думала Ярина, дивлячись на тліюче багаття. – Боже мій, справді Ти мудро караєш за гріхи – якби я не посварилася з Данилом, то він був би поруч і я б нізащо не потрапила в цю біду!» Від цих думок із її очей рясно потекли сльози. Наплакавшись, Яринка заснула.

Ще цілих чотири дні татари разом зі своєю бранкою їхали степом, харчуючись дичиною, яку спритно підстрілювали зі своїх луків. Не знаючи, куди її везуть, Ярина геть зневірилася. А ще страшенно змучилася. Татари майже не злазили з коней, зупиняючись тільки щоб поїсти чи на нічліг. І ці ночівлі були для Ярини справжньою мукою – уночі вона прокидалася від холоду і змушена була розводити багаття, щоб зігрітися, через що постійно недосипала. А ще почувалася нестерпно брудною – помитися було ніде, а її легка свита зі світлого сукна безнадійно забруднилась, пропахла кінським потом від чепраків, у які вона куталася вночі.

Ярина не здогадувалася, що Набхан з Мазруком привезли її на Муравський шлях,[30] розраховуючи зустріти купецький караван і вигідно її продати. На п’ятий день удалечині почувся людський гомін, скрип коліс, іржання коней, і Ярина помітила, що татари зраділи. А незабаром показався великий купецький обоз. Набхан із Мазруком швидко шаснули в густу траву і зачаїлися. Ярина второпала, що купці їдуть із охороною, і тому обидва її господарі сховалися, щоб їх не підстрелили охоронці.

Обоз проїхав повз них, татари трохи почекали і рушили слідом. А коли обоз зупинився на відпочинок, Набхан пішов туди сам. Повернувся він у супроводі чотирьох москалів – поважного вигляду літнього купця, двох озброєних слуг і товмача.

– Ось, дивись! – Набхан вказав на Ярину. – Купуй! Не прогадаєш!

Бідна Ярина похолола, коли товмач переклав слова Набхана. «Господи! Так ось чому вони мене сюди повезли!» – думала дівчина, зацьковано дивлячись на купця. А той прискіпливо й оцінююче її оглядав, хмурився, а потім коротко наказав:

– Роздягайся!

– Що? – вигукнула Яринка, почервонівши. – Та…

– Не комизись мені тут! – рикнув на неї москаль. – Інакше накажу своїм слугам тобі допомогти!

Товмач знизав плечима і повернувся спиною. Те ж саме нехотя зробили й двоє слуг. А Мазрук осміхнувся, зовсім не збираючись відвертатися, але батько штовхнув його ліктем у бік, строго на нього подивився, змушуючи відвернутися, і відвернувся сам. Ярина отетеріло дивилася на купця, не в силах виконати його наказ. Тоді москаль почав сам грубо стягувати з неї свиту. Яринка злякалася, що він порве їй одяг, а переодягнутися нема у що, і, тремтячи від приниження, почала роздягатися. Купець уважно оглянув її так, як зазвичай оглядають при купівлі худобу: переконався, що у неї