Ярослава Дегтяренка - Ярино, вогнику мій

з бранкою поглядом і швидко відвернувся. Але Ярина встигла помітити в його очах жалість. Ну, якщо йому її шкода… Вона замугикала і красномовно подивилася на флягу з водою. Марек розв’язав їй рота і почав невміло поїти, через що вода полилася по Ярининому підборіддю на шию та за пазуху.

– Дякую, – промовила Ярина, відсторонюючись.

Марек, соромлячись своєї незграбності, дістав майже чисту хустинку і почав витирати їй шию. При цьому знову зустрівся з Яриною поглядом – вона дивилася на нього так жалібно, що в нього стислося серце.

– Тебе ж Мареком звуть? – запитала дівчина, а коли хлопець кивнув, жалібно заговорила: – Мареку, хіба я винна, що мій дід стратив Лукаша? Я ж сама ледь не загинула від його руки – він із дружиною діда хотів убити мене за те, що я врятувала свого брата. Мареку, я прошу тебе Христом Богом, не роби мені зла! Я ні в чому не винна ані перед Лукашем, ані перед тобою, ані перед твоїм батьком!

– Я нічим не можу тобі допомогти, – відповів хлопець.

– Будь ласка, відпусти мене – я поїду і нікому не скажу, що ви мене викрали! Присягаюся! Відпусти мене! – просилася Яринка, дивлячись на Марека так, що він відчув досі невідоме хвилювання від такого погляду дівочих очей. – Мареку, ти ж добрий! Благаю тебе, не гріши, бажаючи помститися невинному!

Марек мовчав, позираючи на Ярину – вона з надією дивилася на нього, а її очі були такими гарними, що його твердість розтанула. «Розв’яжу її і нехай їде. Хоч від цього гріха вбережу батька!» – подумав він і дістав ніж, щоб перерізати шнури.

– Не здумай, Мареку, – пролунав позаду голос батька. – Якщо ти зараз її відпустиш, то її рідня все одно про все дізнається і вб’є мене. Ти ж не зрадиш рідного батька?

– Батьку, я прошу тебе, не мсти цій нещасній – адже вона перед тобою ні в чому не винна! – вигукнув Марек, почуваючись мов школяр, що завинив. – Давай краще відпустимо її! Треба мститися винуватому, а не невинному!

Юзеф рішуче похитав головою, прекрасно розуміючи, що його син потрапив у полон жалості, але промовчав і зайнявся приготуванням вечері. А зваривши юшку з в’яленої риби та пшона, покликав сина вечеряти.

– А їй? – запитав Марек, помітивши, що батько зготував лише на двох.

– Обійдеться!

Марек помовчав, а потім підійшов до Ярини і почав годувати її. Дівчина ледь змогла проковтнути кілька ложок, а потім, подякувавши, відвернулася – їжа не лізла їй у горло.

Перед тим, як лягти спати, Юзеф наказав синові укладатися з Яриною спина до спини, а потім зв’язав їх разом. «Це, синку, на той випадок, щоб ти не відпустив її посеред ночі, якщо тебе здолає милосердя», – сердито промовив він.

На світанку Юзеф розбудив сина та бранку, швиденько зібрався та поквапився до Таволжану. Бережний до пуття не знав місцевості і, щоб не заблукати, їхав уздовж Дніпра. Ось так він і він помітив самотній човен посеред річки. Юзеф зупинився і, придивившись, побачив, що це татари. Задоволено всміхнувся.

– Мареку, бери її коня, їдь туди, де ми ночували сьогодні, і чекай мене там, – наказав він.

Кинувши погляд на річку, хлопець зблід. Зблідла і Ярина. Крижаний жах скував її серце, а до горла підступив клубок, і нещасна почала благати:

– Христом Богом прошу тебе, пане, не роби цього! Я ні в чому перед тобою не винна! Благаю тебе!

– Замовкни! Мій Лукаш теж благав твого діда, але той його стратив! Стратив, як нікчемного хлопа! Немає вам усім прощення! Це не я, а Пан Бог вас усіх карає за гріхи! Я лише знаряддя в Його руках!

– Але це твій син учинив гріх! Це він завдав образи моєму дідові! Це він намагався вбити мене з братом! І ти ще смієш поминати Бога, коли сам виховав свого сина грішником? – у розпачі вигукнула Ярина. – Називаєш себе знаряддям Божої кари? Ти ще гірший грішник, ніж твій небіжчик син, і за це тебе Бог покарає!

– Еге ж. Але тільки спочатку обрушить свій гнів на тебе, – глузливо відповів Юзеф. – Будеш усе життя татарською рабинею, бо кращого ти не заслуговуєш! І нехай твій дід і брат шукають тебе – коли-небудь я особисто розповім їм, що з тобою сталося, і подивлюся, як вони будуть страждати від цього!

Від розпачу Ярина гірко заплакала.

– Батьку, благаю, схаменися! – вигукнув Марек. – Її правда! Це ти винен у тому, що Лукаш ступив на шлях гріха! Ти завжди був занадто суворий з нами, ненавидів усіх, і твоя ненависть отруїла нам життя! А нині твоя ненависть губить чуже життя!

– Стули пельку! – гнівно обірвав сина Юзеф. – Ти гірший за останню сльозливу бабу, тому що тільки і здатний, що патякати про милосердя. Мені шкода, що ти мій син, – кров у тебе рідка, і в тобі немає честі! – і, більше не слухаючи нікого, пустив свого коня підтюпцем.

Юзеф їхав високим берегом у надії відшукати спуск до води, ретельно обдумуючи, як гукнути татар і віддати їм дівчину так, щоб самому при цьому не постраждати. Ярина, сидячи позаду нього, уже не благала про пощаду. Лише гірко плакала з відчаю. Зручного спуску не знаходилося, і Юзеф уже почав побоюватися, що нічого не вийде. Але тут його осяяло: одна зі скель низько нависала над водою, а внизу під нею були плоскі валуни – сюди можна спустити дівчину на мотузці, а самому залишатися на безпечному березі.

Бережний швидко спішився і підійшов до самого краю кручі. Татари помітили його, а він замахав їм руками, щоб підпливали до берега, а потім притягнув Яринку. «Ясир!» – крикнув Юзеф, обв’язуючи навколо талії дівчини мотузку.

Двоє татар із подивом дивилися, як чоловік спустив дівчину з кручі на плоскі валуни, як кинув мотузку і швидко пішов геть. Це було неймовірно!

Ярина зацьковано дивилася на татар, а ті не поспішали її забрати. З каменів було добре видно, що у маленькому човнику, сплетеному з верболозу й обтягнутому шкірою, сиділи двоє чоловіків у насунутих на лоба кошлатих шапках – молодий і старий.

– Попливли звідси, батьку! – нарешті промовив молодий татарин.

– Чому, Мазруку? – усміхнувся старий. – Кинемо цю нещасну зв’язаною на каменях?

– Може, це хитрощі! Може, козаки навмисно підманюють нас цією жінкою!

– А навіщо їм це треба? Яка з нас користь? Хіба не видно, що ми жебраки? Ось що, давай заберемо її.

– Але навіщо нам годувати зайвий рот?

– Наскільки великий Аллах, настільки ти дурний, сину мій! Рідня