Іванна Боразан - Ігри долі

— Тепер ти мене нервуєш, — промовив Денис, — чого суваєшся взад-вперед?

— Заткнися! — крикнув Стас, — ти що, не бачиш: я думаю! Можеш також порухати своїми мізками.

І знову тиша. Цокання годинника. Стук кроків.

— Значить так, — звернувся Стас до Дениса, — зараз ми нічого не вирішимо. Нам залишається тільки сидіти тихо і чекати. А далі будемо дивитися по обставинах. Але затям одне: від нині ти мене, а я тебе не знаю. Зустрічаємося тільки по важливих питаннях і то на нейтральній території. Живемо так, ніби нічого не трапилося. Кожен своїм життям.

— Все, я пішов звідси, — сказав Стас після паузи і уже стоячи на порозі, а потім додав, — сподіваюся ти не наробиш дурниць! І за ним зачинилися двері.

Після цього вони бачилися тільки двічі і кілька разів зідзвонювалися.

Перший раз вони зустрілися місяць після трагедії. Обговорили, що мають робити далі. Дізнавшись, що на них нічого не має, вирішили нікуди не їхати з міста, щоб не привертати до себе зайву увагу, а жити тихо і замкнено. Ретельно добирати круг спілкування. На вечірки і в клуби навіть не потикатися, щоб випивши кілька чарок, з п'яну не розпустити язик і не бовкнути щось зайве. А ще через місяць вони з полегкістю вдихнули. Стас знову знайшов престижну роботу і спокійно собі зажив. Денис також заспокоївся, тільки для обачності змінив місце проживання. Продав свій будинок у центрі й оселився на окраїні міста.

Другий раз — це було, коли стало відомо про загублений кулон.

Спочатку Стас не хотів зустрічатися з Денисом. Кілька разів відмовлявся з ним зустрічатися, але все ж таки погодився. «Цей телепень ще накоїть дурниць, — думав він, — хоча більше накоїти, ніж він вже накоїв — просто неможливо. Бути таким необережним. Через нього і в мене можуть бути неприємності. А все вже так чудово складалося. Блін. Знову мені потрібно всі діри затикати. Простіше було б його убити! Але вже пізно про це думати. Треба думати, як усе залагодити.»

— Їдь з міста, — радив Стас Денисові, — поки це можливо.

— Не хвилюйся, — заспокоював Денис Стаса, — я дізнався, що ніяких підозр на мене немає. Хоча Марія підтвердила, що кулон мій, але вона також сказала, що він міг і загубитися ранніше, до вбивства. Якщо кулон його — це ще не означає, що він убивця. Вона молодець! А я її недооцінював.

— Ти такий бовдур є, чи ти прикидаєшся?

— Ти чого? — здивовано мовив Денис, — я ж сказав УСЕ НОРМАЛЬНО. Я маю друга у поліції, то ж він обіцяв мене повідомити, якщо щось.

— Що, якщо щось? Ну, ні! Ти точно телепень! Я ж просив нікому про це не базікати, а ти взяв і розказав та ще й поліцейському. Здуріти можна! І ще після цього не хочеш їхати з міста.

— Ти мене ображаєш! Не такий я уже й дурний, щоб трубіти всім, що ми замішані у вбивстві. Я просто сказав, що цікавлюся новинами, пов’язаними з убивством сім’ї брата моєї дружини. От і все!

— І ти думаєш, що твій друг-поліцейський побіжить до тебе і скаже: «Знаєш, ми дізналися, що ти вбивця. Зараз прийдуть і тебе заарештують. Тікай чи кудись ховайся. Так? — зі сарказмом мовив Стас.

— Я ж тобі кажу, що він надійний друг. Якщо щось, він допоможе. Але у них доказів на нас немає.

— На нас? — перепитав Стас, — мене сюди не впутуй. Сподіваюся ти забув згадати моє ім’я у своїй розповіді? І так подивився на Дениса, що той не міг навіть сказати, що про нього ніколи не згадував, а тільки махнув головою.

— Тоді, якщо так, то напартачив сам, то і виплутуйся сам. А якщо хоча б слово про мене скажеш, то я тебе з під землі дістану! Зрозумів!

— А як же?…

— Ніяких «а як же». Я тебе не знаю, а ти мене. Ніяких зустрічей. Ніяких дзвінків. Від нині і назавжди — ми незнайомці.

І після цих слів Стас залишив приголомшеного Дениса насамоті.

Якраз цю сцену бачив Андрій, коли стежив за Стасом. І ось чому їх уже не бачив разом детектив. Вони розірвали свої стосунки раз і назавжди. Але Андрій так не думав.

— Телефонуй до Стаса! — сказав він до Дениса, коли той закінчив свою розповідь.

— Навіщо? — запитав той.

— У тебе ще вистачає нахабства мене про таке питати. Роби, як я сказав! А ні, то мої погрози вступлять у дію. Я ж тобі поки що нічого не відрізав, а міг би!

— Добре, добре, — говорив Денис, — але я не знаю, чи він підніме трубку. Він говорив, щоб я його більше не турбував.

— Нічого, скажеш, що це важливо і що це останній раз. І так єхидно посміхнувся, що у Дениса мурашки по шкірі пройшли.

— А що я йому скажу?

— Скажеш, що терміново потрібно зустрітися.

— А якщо він запитає навіщо?

— Скажеш, що не телефонна розмова і запросиш його до себе.

— Він не захоче.

— А ти зроби так, щоб захотів! Придумай що- небудь. І не думай його попередити. Я буду тут. І прошу тебе будь переконливим.

«Ну що такого вже накоїв цей бовдур! Не телефонна розмова… Ну, чому з усіх мені дістався такий проблематичний і такий тупоголовий напарник. Якби знав, то нізащо б з ним не зв’язався. Придумав би щось інше. Але так, щоб його ніколи не бачити, не те щоб від нього ще й залежати», — так думав, Стас