Симона Вілар - Сповідь суперниці

Але я не думала про Уло. Я думала про Едгара. Чому я так опираюся тому, що пропонують мої люди? О, Пречиста Діво! — та тому що це ганебно! А ще злякалася того, наскільки сильно хочу цього сама. У мене навіть спітніли долоні, така буря почуттів промчала в моїй душі.

Я все-таки спробувала себе опанувати.

— Я все сказала. Ви не можете звинувачувати мене в тому, що поводжуся не як добра пані. А зараз мені час повертатися в обитель. Ходімо, Утреде.

Я вийшла із задимленої вежі й стала, чекаючи, поки Утред попрощається. Він затримувався, я чула його сердитий голос, який щось розтлумачував моїм людям. Здається, він казав, що варто скоритися, якщо вже вони шанують мене як пані. Я все чула, бо Ансельм подбав, щоби з вежі винесли все, навіть двері познімали, тож вхід зараз було просто завішено хутром. Потурбувався абат і про те, щоб підйомний міст не працював. І зараз я стояла на цьому мості, тримаючись за ланцюг давно завмерлого підйомного механізму. Забута, занедбана вежа славного Херварда…

Довкола й досі було темно. Туман, що був осів на якийсь час, тепер знову погустішав. Я насилу розрізняла воду в озері, а протилежного берега взагалі не було видно. Якийсь звук привернув мою увагу: наче десь заіржав кінь. Я прислухалася. Ні, все тихо. Туман поглинав усі звуки, було холодно. Я щільніше загорнулася в плащ Утреда: він був із грубої вовни з ворсом і такий довгий, що поли тяглися по землі.

Я стояла саме на тому місці, де дерев’яні бруси мосту лягали на насип дамби. Другий її кінець губився в тумані. Колись цією дамбою до вежі прискакали воїни, які вбили мого діда. Дотепер люди не знали, чи було то свавілля нормандських баронів, які вирішили поставити останню крапку в історії знаменитого бунтівника, чи наказ короля. Адже Хервард тоді вже кілька років жив мирно, господарював, одружився, в нього народився син, мій батько. Та й не молодий він уже був. Та все ж таки в пісні співається: коли на нього напали пси-нормани, Хервард бився так, що умертвив п’ятнадцять озброєних воїнів. Він бився списом, поки той не зламався, бився мечем, поки і його не перерубали, потім відбивався руків’ям меча, аж поки в нього не вп’ялися чотири дротики. Хервард упав навколішки, але встиг схопити покинутого щита, забив ним нормана й тільки тоді віддав Богові душу. В мені текла кров цієї людини.

Несподівано від роздумів мене знову відволікли звуки в тумані. Дивно, я нічого не бачила, лише якесь погойдування… І раптом… Я не йняла віри власним очам. Вони з’являлися, мов тіні, мов примари — воїни в шоломах і з оголеними мечами. Ніби події, про які я щойно згадувала, повторювалися — нормани прокрадалися в Тауер Вейк!

Їх було багато — нові й нові постаті випливали з туману. А попереду йшов ватажок у довгій кольчузі. І я наче прокинулася, зрозуміла — це Уло і його прибічники, люди абата Ансельма. Вони прийшли довершити почате, знищити бунтівників у їхній вежі. Й ще була думка, що вони хочуть зробити це просто зараз, до Різдвяного перемир’я, щоб їх не було в чому звинувачувати — хай для всіх це буде покаранням повсталих.

Напевне, я злякалася. Але ще більше розгнівалася. Зробила крок уперед.

— Як ви посміли?!

Мій голос несподівано гучно розрізав нічну тишу.

— Як посміли?! Забирайтеся геть!

Вони чекали чого завгодно, тільки не цього. Я бачила, як Уло навіть позадкував першої миті. Це додало мені сили.

— Я тут господиня і велю: в ім’я Бога і Його Пречистої Матері вкладіть мечі в піхви і зникніть. Інакше, присягаюся пам’яттю Херварда, звістка про ваш розбій пошириться на всі землі Денло!

Вони поступово приходили до тями.

— Хто вона? — запитав хтось.

Інший голос відповів:

— Це господиня. Гіта зі Святої Хільди.

— Черниця?

Я бачила, як Уло перехопив меча зручніше. Навіть розгледіла його усмішку під наносником шолома, коли він, не зводячи з мене погляду, звертався до своїх людей:

— Чого ви сторопіли? Ця дівчинка неповнолітня й підопічна Ансельма. Він же звелів навести тут лад до свят. Тож сміливіше. А ця пані… Ха! Вона лише байстря розбійника Херварда.

— Сам ти байстря сатани! — почула я ззаду гарчання Утреда.

Я озирнулася. Вони всі були тут. З тесаками, лезами від вил, сокирами. Я почула, як Цедрік сказав доньці:

— Біжи нагору, Ейвото, поквапся запалити вогонь на вежі.

Я знала — це сигнал. Жителі фенів побачать полум’я на Тауер Вейк, кинуться на підмогу й тоді не уникнути прибульцям помсти. Вони опиняться в пастці, їх просто переб’ють. А потім з’являться каральні війська, щоб помститися повсталим за кровопролиття.

А дурень Уло нацьковував своїх людей:

— Чого позадкували? Ця дівка з її смердами — бунтівники. Пси, болотяні саксонські свині, які посміли чинити опір волі преподобного Ансельма…

— Ах ти нормандський пес! — розгнівався Цедрік, наступаючи і перехоплюючи зручніше сокиру.

Я зупинила його.

— Назад!

Я сама була в гніві, але прагла стриматися.

— Чого ви, воїни, вирішили, що маєте право гавкати на моїх людей, ніби собаки на овець? Ви прийшли зі зброєю — і це в переддень Різдвяного миру! Навіть Ансельм зречеться вас, якщо ви порушите закон, і сам поквапиться віддати вас до рук шерифа Едгара, коли стане відомо, що ви спровокували різанину.

Уло розреготався. Тепер він стояв просто переді мною.

— А хто дізнається, що тут було? Фени добре бережуть свої таємниці. Ми потопимо ваші порізані тіла в болотяному багні. І твоє, красуне. Але спершу я дізнаюся, чи така сама діра між ніг у пані, як і в її саксонських рабинь.

Далі все відбулося миттєво. Почувся ніби звіриний рик — і темним духом промайнув Утред. Уло щойно був із мечем, та ось