Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 2

в холодку під соснами. Томаш розставив миски, нарізав грубі скиби хліба і розклав на чистому лляному рушнику. Пес ліг трохи осторонь під деревом, приглядався, вдаючи, що не голодний: хай спочатку поїсть екіпаж, а вія потім вже, що залишиться.

– Але густо в цьому лісії – Єлень нахилився до Янека, відкриваючи термоса. – Більше стволів, ніж стовбурів. У кущі й то не підеш: під кожним як не танк, то гармата, як не міномет, то штаб. Казали біля кухні, що армія не буде переправлятися водою і солдати ніг не замочать, бо руські нас по дружбі через міст на свій плацдарм пустять.

И щоб показати, як битимуть противника з цього плацдарму, так ударив по термосу, що мало не перекинув.

– Обережніше, – буркнув Кос.

– З флангу на фрица! – подмухавши на побиті пальці, Густлік сердито додав: – Приніс обід, про стратегічні Плани йому розповідаю, а він як пень.

– Нема чого радіти.

– А що, голову тобі хто знімає?

– «Рудому» гармату різатимуть, – показав очима на хорунжого, який саме підходив з Григорієм.

– Гармату?

– Навіщо гармату? – перепитав Густлік з жахом і обуренням. – Та я того жартуна… – затиснув кулаки.

– Не смій! – Кос поклав йому руку на плече.

– Це обов'язково? – запитав Єлень і відразу ж сам додав: – Почекай-но. Спробуємо по-хорошому. Є ж у нас ця сулія з вином у плетеному кошику.

Тим часом технік зупинився біля брезента, усміхнувся і запитав:

– Почастуєте?

– А ви як думали, пане хорунжий? – підскочив до нього Єлень, посадив на почесне місце, подав казанок з юшкою. – Горохова, на салі, пахуча, а густа, як перед атакою. Томеку, подай, швидше хліба.

– Ще тепла, – подякував технік.

Хотів піднести ложку до рота, але Густлік притримав його на руку.

– Хвилиночку! Механіку, де склянки? – Побачивши здивований погляд офіцера, додав: – Айн момент, як сказала ворожка Гітлерові, коли її запитував, чи довго житиме.

Побіг до танка, пірнув усередину, повернувся з замшілою сулією, що забрав її з погреба в палаці Чорний ліс, і наповнив дві склянки, принесені Саакашвілі.

– Вам на тому березі дам випити, – відповів на питальні погляди приятелів. – Щоб ви нам здорові були, товаришу хорунжий, так само, як і «Рудий».

– Ваше здоров'я, – технік роздивився склянку на світло, зі смаком вихилив вино і сказав: – Старіше, ніж увесь ваш екіпаж.

– Ви б, певно… – почав Густлік, витираючи долонею губи, – ви б, певно, не хотіли, аби вам щось відрізали? – докинув, хитро заглядаючи офіцерові у вічі.

Технік мовчки уминав горохову юшку і заїдав хлібам, байдужий до запитливих поглядів усього екіпажу. Крім звичайного, нервовішого як завжди перед атакою гуркоту, що долинав з передової, чути було густі удари сокир – то сапери готувалися до переправи через ріку.

Янек свиснув. Шарик побіг до танка, повернувся з мискою і дістав свою пайку.

Гостро цросвистівши, в лісі вибухнув важкий снаряд. Відійшли ближче до дерев, Томагл поклав гармошку під сосну. Чималий осколок, ослаблений польотом, уцав на середину брезенту й розірвав його. Черепшяк швидко вхопив осколок, але ще швидше пустив і, лаючись, хукав на попечені пальці.

– Хай йому чорт! Зіпсували брезент, протікатиме.

– Саперів, як дятлів, – сказав технік, набираючи собі в миску м'яса й каші. – Щодня можна чекати переа прави.

– Громадянине хорунжий. – Янек повернувся до справи, про яку думав весь час. – Ми на «Рудому» від самого початку. Не кинули його, хоч полковник хотів дати новий, з вісімдесятип'ятиміліметровою гарматою.

– Мотора поміняли, – докинув Григорій.

– Кожна подряпина на броні – наче на власному тілі, – додав Єлень.

Технік відсунув миску й простяг руку до сусіда.

– Автомат!

Узяв від Густліка зброю, встромив у дуло кістку і віддав, сказавши:

– Стріляй!

– Але ж розірве, – обурився Єлень, витягнув кістку і, добувши з кишені хусточку, почав старанно чистити дуло.

– А того, що вам гармату розірве, не хочете второпати? Мені зрозумілі ваші почуття, бо змалку на заводі працюю. Коли починав, мусив ставати на ящик, аби сягнути до токарного верстата. Коли машину любиш, доглядаєш її, не даєш скривдити – вона ніколи не підведе. Але вашому «Рудому» нічим іншим, як пилкою, не допоможеш. Нема ні часу, ані запасних частин. За кілька днів на передмостному укріпленні дістанете нового ствола…

З-за дерев вибіг захеканий Віхура у кашкеті, зсунутому на потилицю, в розстебнутому мундирі.

– Ой лишенько, хлопці! – гукав здалека. – Не дають до вас жандарми під'їхати, мусив коробку залишити на півкілометра звідси. Привіт! Ага, ви обідаєте, то і я щось до рота вкину, – зрадів, побачивши розставлені миски й термос.

Тільки тепер помітив офіцера.

– Вибачте, громадянине хорунжий, я не помітив, Капрал Віхура, дозвольте…

– Сідайте, – урвав його технік і вказав місце.

– Ось тобі, – Єлень підсунув Віхурі миску. – 3 самого дна, густа, – встромив дожку, показуючи, як стоїть.

Віхура уминав мовчки, позираючи на всі боки.

– Ну, до роботи, – сказав технік Григорію.

Обидва підвелися, пішли до танка. Хорунжий скрутив цигарку, запалив і, взявши в руку пилку до різання ме«талу, прицілювався до гарматного ствола.

– Він що? – запитав Віхура. – З глузду з'їхав?

– Дістали від «пантери», і треба різати, – зі злістю буркнув Янек.

– Кепські справи. – Віхура похитав головою, засовуючи в рота кусень яловичини. – Тринатого…

– Не говори з повною пелькою, – повчально мовив Єлень.

– Тринадцятого, кажу, важкий день…

– Адже ж не дали німцям втекти.

Почувся неприємний скрегіт пилки об метал. Усі здригнулися, проте ніхто й не глянув на танк.

– Ще цього бракувало. Ротмістра поранено, «Рудий» пошкоджений і з Марусею ти не зустрівся…

– Казна-що, – втрутився Кос. – Забобони…

– Хлопці, – сказав потиху Віхура, – Я. чув, як генерал у штабі говорив: будемо переправлятися з першою дивізією.

– По мосту? – запитав Янек.

– Ні, поромом. Перед дивізійними штурмовими гарматами. Я вас прошу, не рвіться дуже вперед…

– А я тобі раджу, не виїжджай з окопу, – злостиво кинув Янек, якого дедалі дужче нервував скрегіт сталі. – Взагалі, навіщо ти сюди приліз?

– Не кричи на мене, бо заїкою стану, – відрубав Віхура. – Я забіг сказати, що знаю, де Вогник, і можу підкинути, але як ти такий нервовий… – Шофер почав поволі підводитися.

– Почекай, – попросив Кос і мовив до Єленя: – За уставом од машини не можна, але Маруся була над морем, чекала…

– За годину встигнеш туди й назад? – запитав Густлік Віхуру.

– Півтори.

– Ризик – благородна справа.