Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 2

– Не було коли, бо вони вже сьогодні вирушають на Одер. Але казала…

– Громадянине генерал, треба б негайно до шпиталю, – доповів вахмістр.

– Нехай несуть у мою машину. – Йдучи за ношами, генерал звернувся до Коса: – Увечері будьте готові в дорогу. Гармату полагодимо над Одером.

– Якби я його не намовляв, – бідкався Калита, – як-би не спокушав шаблею і конем…

– Шапка, – Кос показав на конфедератку, яку вахмістр тримав у руці. – Шукатиме.

– Ні. Віддав, щоб до Берліна донести. Але кінноту на вулиці не пустять, скорше в танку довезете…

Кос обережно взяв обома руками стару офіцерську шанку з малиновим околишем.

Над морем білів дим, який пронизували язики полум'я, накреслювані смугами ракет. Горів один з кораблів. Тонула баржа. На вищерЄлених палях хвилерізу море колихало синій розірваний понтон, з якого виходило повітря. На пляжі нижче й нижче, опускаючи довгоствольну гармату, догоряла «пантера».

Розділ XI ПОДВІЙНА ПОМИЛКА

Альпіністи, бігуни або плавці знають, що останні метри до вершини, фінішу, берега – найважчі. Так само й на війні. Весною 1945 року арміям, які боролися з фашистами, щоправда, не бракувало зброї, але не вистачало людей. До берлінської операції готувалися, мов до останнього раунду – збираючи всі сили.

На початку квітня над Нейсе і Одером, наче стиснуті до удару кулаки, завмерли на вихідних позиціях два ударні угруповання: дев'ять радянських і дві польські армії. На 250 кілометрах фронту причаїлося в окопах 41600 гармат і мінометів, 6300 танків і самохідних гармат, а на аеродромах – 8400 літаків. Це багато, дуже багато. Але противник був ще дужий, завзятий, добре укріплений – тому кожний ствол, кожна.пара гусениць, кожен солдат, який міг взяти участь у битві, оцінювався на вагу це золота, а крові.

Отже й над Одером було місце для ескадрону вахмістра Калити та для екіпажу «Рудого». Вони потрібні були там дуже терміново, проте танкісти мусили перечекати ще день на морському березі, бо всякий рух до Одеру дозволявся тільки вночі.

Кос загнав Віхуру й Саакашвілі до підвалу спати. Неохоче послухалися – водій нарікав, що сморід од спалених «пантер» не дає заснути, а Григорій нічого не говорив, тільки вставав щогодини, підходив до вузького віконця та дивився на «Рудого».

Танк стояв за двадцять метрів од будинку, у світлі дня виразно видніли подряпини від осколків і куль, сліди од снарядів. Проте на все це можна було не зважати, аби не покалічена гармата, схожа на куксу.

– Вейдеда… – шепотів Григорій, хитаючи головою.

Повертаючись на свою постіль, механік витирав рукавом мокрі щоки: енергійно ліву й обережно – праву, на якій сльози розмивали присохлу кров.

Однак близько полудня втома перемогла жаль, і Григорій заснув глибоким сном, спав спокійно, а прокинувся лише після того, як важка рука Густліка трусонула його за плече.

– Вечеряти будемо вдень, бо нам час на Берлін, – сказав Єлень і, побачивши, що механік мовчки підводиться, додав: – Я замотав, бо навіщо знати тому, кому не треба…

«Рудий» з баштою, завиненою в брезент, скидався на пацієнта, що побував у руках хірурга, але Григорій зрадів.

– Якби хто спитав, можна сказати: нова зброя і тому замаскована…

Попоїли, зібрали пожитки, і тільки почало смеркати, 'рушили на південь'. Перший Віхура з Лідкою в кабіні, за ним – танк. Саакашвілі гнав машину щодуху. Кос не стримував його, і грузинові навіть вдалось кілька, разів просигналити Віхурі, чому він їде так повільно. Вони раніше за інших дісталися до шосе, що пролягло паралельно до Одеру. Хто мав іти на Берлін, той уже, видно, став на вихідні позиції, бо дорога була майже пуста; тому мчали щодуху вперед, тільки трохи гальмуючи на поворотах.

Незадовго до півночі справа блиснула широка водяна площина.

– Це вже Одер? – запитав Густлік.

– Ні. Озеро Медве, – відповів Янек, який з картою в руках безнастанно стежив за дорогою.

Перед світанком на перехресті доріг зустріли двох зв'язківців. За дорученням генерала один сів у ваговоза й поїхав ним разом з рацією до штабу армії, а другий повів танк до річки. Показав глибокий окоп з бруствером, обкладеним дерном.

– Це ваш. Влаштовуйтесь, а я біжу по техніка.

Механік, видно, був недалеко, бо не минуло й п'ятнадцяти хвилин, як з'явився. Мабуть, генерал завчасу сказав йому, про що йдеться, бо нічого не запитував і, швидко потиснувши руки танкістам, заліз у башту, обстукав, мов дятел, гармату й взявся до роботи.

Розвиднювалось щораз більше, туман танув, і незабаром видно вже було густі крони сосон, що росли в лісі над Одером. Поки снідали хлібом з консервами, зовсім розвиднілось, і за поодинокими стовбурами й густими кущами, що росли на березі, засияло блакиттю небо, помез режане ріденькими хмаринками. Досить ступити кілька кроків, розгорнути гілки розквітлої ліщини й вільхи – і внизу побачиш рійку.

Проте Кос, сидячи ззаду на танку, бачив тільки небо, де патрулювали наші винищувачі. Часом дзявкали з землі чотириствольні зенітні гармати. Інколи чи з цього, чи з другого боку фронту обзивався кулемет, охкав міномет, але все це не порушувало фронтового спокою – тиші перед бурею.

Біля Коса на брезенті сидів Шарик, лежали частини розібраної гармати і ключі. Щохвилини з лазу висовувалась темна від мастила, гола по плече рука й чути було голос Саакашвілі.

– Підкладка… – другий гвинт… Банка з суриком, з тим червоним… гайка… плоский двадцять один… вісімнадцятий…

– Можна стріляти? – запитав Кос.

– Механізму порядку, – відповів літній, коротко підстрижений повновидий чоловік з широким обличчям і спокійними рухами заводського майстра. – Але є ще один клопіт… – Підійшовши до гармати, зняв з неї брезента і показав на кінець ствола. – Бачите вигин – треба обрівати.

– Що обрізати?

– Ствола.

– Як то?

– Просто трохи вкоротити, – пояснив технік, зіскакуючи з танка на бруствер.

Григорій поставив на ящиках від боєприпасів бляшанки з нафтою, щоб помити руки, а поряд – відро з водою, мило й рушник.

– Але ж це погіршить прицільність, зменшить силу снарядів, й взагалі так не можна, – заперечив Янек.

– Можна, – говорив технік, миючи руки і ледь посміхаючись, дивився па командира машини.

– Екіпаж, на обід! – гукав Густлік з-за танка.

Кос повернув голову й дивився, як Єлень, поставивши в траву два казанки з вареною яловичиною, скинувши рюкзака з хлібом і консервами, голосно тарабанив по термосу.

– Янеку, давай краще на брезент.

Кос прибрав інструмент, струсив брезент, прикрашений посередині чітким білим знаком, що застерігав од радіоактивності, й простелив його