Антон Дмитрович Мухарський - Доба. Сповідь молодого «бандерівця»

дуже прошу, замініть його на усіх ролях, бо, скоріше за все, у понеділок його вже не буде в країні. Оце і буде ваш рішучий внесок у побудову «нашої» держави. Домовилися, Ігорю Юрійовичу?

— Так-так, звичайно! — рвучко погодився той.

— Ну, от і добре, — поблажливо похвалив його Мутний. — А зараз мушу бігти у справах — з бандюками донецькими зустрічатися…

— Як з бандюками… — вже вкотре ошелешено перепитав Зарізович.

— Ха-ха-ха, — ніжно так засміявся Мутний, дивлячись на спантеличене обличчя художнього керівника, — Та не лякайтеся так, Ігорю Юрійовичу, жартую я. Нормальні хлопці… З грошима готові допомогти і На майбутніх виборах організувати «правильне» народне волевиявлення. То я на вас дуже покладаюся!

— Так, Євгене Дмитровичу, зроблю усе, як ви сказали!

— Ну, от і добре. До побачення!

— До побачення!

Коли Мутний вийшов, Зарізович ще на деякий час лишився стояти нерухомо. Я ж спостерігав за ним через свою шпарину в ширмі, знаходячись у якомусь зціпенінні. Все, що відбулося на моїх очах за останні хвилини, нагадувало сцену з трагедії «Гамлет», у якій Полоній так само, як і я, дізнається про підступ і змову. О життя, хіба ти не театр? Кому розповісти — не повірять, що я зараз чув і бачив.

Весь світоустрій досить стрункий і зрозумілий, всі поняття про честь, гідність, користь і великодушність у моїй уяві спотворилися і трансформувалися в темні плями, що, мовби вогонь, проїдали чорними роззявленими ротами біле тло паперу, на якому було написано: «Добро переможе».

Я ще не міг збагнути всієї тієї глибини прірви, в яку поринуло все моє єство після «перегляду» попередньої сцени. Я дивився на Зарізовича через шпарину і мені здавалося, що я бачив демонів і чортів, які крутилися довкола нього, в той час як мої янголи кудись глибоко заховалися і, забившись у шпарини душі, сиділи тихо, вражені, як і я, підступністю цього світу. Нарешті Зарізович пересмикнув головою і плечима та пішов до дверей.

— Збирайте артистів, — наказав він Борі Маргулісу, який вже завбачливо чекав за дверима.

Коли ж артисти знову заполонили репетиційну залу, я непомітно вибрався зі своєї засідки і, всівшись на лаві біля вікна, сидів тихо, дивлячись у підлогу.

Все, про що казав мені Микола Кучер, все, про що я думав сам, виявлялося зовсім не порожніми мареннями молодої романтичної особистості, не рефлексіями «бандерівця» на удавану небезпеку, а абсолютною реальністю, яка тільки-но чітко матеріалізувалася перед моїми очима у розмові двох євреїв, один з яких ще й був гомосексуалістом.

«Це ж змова! Реальна змова проти України! — думав я, пригадуючи фрагменти тієї розмови. — Уся ця жидівсько-москальська змова, щоб знищити українську державність чи принаймні профанувати її, дискредитувати саме поняття «українець», існує не тільки в моєму розпаленому романтичними патріотичними думками мозкові, а й у реальності! І це мені не привиділося. Ось тут, в трьох метрах від місця, на якому я зараз сиджу, відбувалася та розмова! І що мені робити тепер з тим знанням? Куди бігти? До кого волати: рятуйте, грабують! Безчестять! Руйнують!».

Відповідей на ті питання я не знав. Єдине, що тоді згадалося, слова Шевченка: «Україно, Україно! Споглянь-но на себе! В твоїй хаті сидить ворог, ще й сміється з тебе!». У ту мить я був цілком спантеличений, здеморалізований, розхристаний і майже убитий тією жахливою правдою, свідком якої так зненацька зробила мене доля.

— Далі репетицію поведе Лариса Михайлівна! — виголосив Зарізович порядок денний. — Бажаю вам вдалого читання! Борисе Михайловичу, — звернувся до Маргуліса, — ходімо зі мною.

Коли вони вийшли, Обаринська подала сигнал до колективного читання п'єси, і Гуров, що грав Городничого, важким баритоном прорік: «Я прігласіл вас, гаспада, чтоби саабщіть вам прєнєпріятноє ізвєстіє: к нам єдєт ревізор».

Воістину, усе життя — театр!

Глава п'ята

СМАК ЛАЙНА

Немає особливої потреби описувати усі наступні дві з половиною години, бо, якщо ви візьмете й зайвий раз перечитаєте «Ревізора», то, повірте, гірше вам від того не стане. Геніальний твір нашого земляка, творчість якого москвини привласнили, зрештою, як і назву Русь, як і частину нашої історії, зробивши з найяскравіших її сторінок глави з «Історії гасударства расійскава».

«Витягти на Божий світ чорта й виставити його на посміховисько» — ці слова Гоголя, якими він характеризував основний імператив усієї своєї творчості і які я прочитав у його щоденниках, то виринали у моїй свідомості, то знову ховалися за скупченням різних думок, які відвідали мене упродовж цього часу. «Чорт! Чорт!» — раз у раз поминав я про себе нечистого, бо усю ту ситуацію, яка закручувалася навколо, інакше, як чортівнею, годі було назвати. Проте одна думка виділялася з понад усіх, найбільше не даючи мені спокою.

«Мовчати чи не мовчати? От у чому питання?» — цю гамлетівську тезу я для себе сформулював досить чітко, ще навіть не усвідомлюючи усієї її глибини і подальшого впливу на своє власне життя.

Адже у цій тезі ховався увесь сенс мого існування, сповненого піднесених національно-свідомих думок і почуттів. Лишилися в минулому часи, коли треба було братися до зброї і бити ворога кулею, гранатою, багнетом. Наставали нові часи інтелектуальних, культурних, цивілізаційних воєн. А тому лише Слово, одвічне Боже Слово, з якого, як відомо, починалося усе, ставало найвразливішою зброєю проти ворогів. Слово, що, як світло, розганяло всі сонми темряви. Слово! А ще Правда. Найбільше в світі боялися наші вороги бути викритими в своїх злодіяннях, підступах і змовах. От чому вони нищили архіви КДБ в ті перші місяці, коли постала наша Незалежність, нищили правду про самих себе — хижих прислужників диявола, чия п'ятикутна зоря, чи то пак пентаграма, та криваве знамено символізували смерть і нищення мого народу.

Мовчати — значить, множити неправду та давати чорту шанс коїти на землі лихі свої справи. Мовчати — значить погоджуватися з облудою та брехнею, приймаючи й на себе відповідальність за всі злодіяння, які кояться з мовчазної твоєї згоди. Мовчати — значить, прирікати себе на небуття. А я не хочу небуття! Я хочу БУТИ! Я хочу ЖИТИ! У правді, у світлі, у любові! А значить, я не маю права мовчати! Я мушу розповісти, передусім Марченку, про ті хмари, які зібралися над його головою. Я мушу піти до якихось впливових людей… Ну, не знаю, до провідників РуХу, до того ж Чорновола, Сверстюка чи Левка Лук'яненка, чи до того ж очільника «революції на граніті» Олеся Донія, чи написати листа Кравчуку та викласти усі плани Мутного з усією його донецько-московською компанією, яка на наступний