Лаймен Френк Баум - Чарівник Країни Оз

— Я командую Армією повстанців, — відкарбувала дівчина з надмірною, здалося, різкістю.

— Ого! — ще більше здивувався Тіп. — А я й не знав, що точиться війна.

— Ти не міг цього знати, — пояснила Джинджер, — бо це особлива війна. Дивно, що про неї досі ніхто не пробалакався, бо ціла Армія складається виключно з дівчат. Війна триває, хоча про це ніхто й не здогадується.

— Он воно що, — Тіп аж присвиснув. — А де ж твоя Армія?

— Десь за кілометр звідси, — сказала генерал Джинджер. — За моєю командою повстанці зібралися з усієї Країни Оз. Сьогодні ми збираємося перемогти і скинути з престолу його величність Страшила. Армія повстанців чекає лише мого прибуття, щоб вирушити в похід на Смарагдове Місто.

— Нічого собі, — зітхнув Тіп. — Хто міг би подумати?! Але дозволь усе ж таки поцікавитися: навіщо ви хочете скинути з престолу його величність Страшила?

— Баста! Скільки може Смарагдовим Містом правити чоловік? — заявила дівчина з викликом. — Крім того, місто прикрашене коштовностями, які значно більше підходитимуть для перснів, браслетів і кольє, а на гроші, які без пуття лежать у королівській скарбниці, можна для кожного повстанця купити не менше дюжини нових суконь. Ось чому ми збираємося завоювати Місто, скинути уряд і правити віднині самостійно.

Ці слова Джинджер промовила з енергією та рішучістю, що свідчили про серйозність її намірів.

— Але війна — це жахливо! — нагадав Тіп.

— Ця війна буде дуже приємною, — бадьоро відповіла дівчина.

— Багато кого з вас, певно, вб'ють! — далі вів хлопчик страшним голосом.

— Еге ж бо! — виклично посміхнулася Джинджер. — Жоден чоловік не може протистояти вродливій дівчині, а тим більше образити її. А в моїй Армії всі вродливі.

Тіп розсміявся.

— Може, твій розрахунок правильний, — зізнався він, — але вартового міської брами недарма знають як найвірнішого вартового, та й королівське військо не здасть місто без бою.

— Ха! Військо зледащіло і втратило свою колишню силу, — із презирством кинула генерал Джинджер. — Тільки й клопоту має, що відрощувати бакенбарди, та й то — половину жінка повисмикувала. Коли правив Чарівник, солдат із зеленими бакенбардами був у розквіті сил, тому й Чарівника багато хто боявся. Але хто, скажіть, будь ласочка, боїться Страшила? Е ні, королівське військо для війни вже зовсім не годиться.

Якийсь час вони йшли мовчки і незабаром прибули на велику лісову галявину, де зібралося кілька сотень дівчат. Вони сміялися і гомоніли між собою, як сороки, — так весело, наче зібралися не на війну, а на пікнік.

Тіп зауважив, що повстанці були розділені на чотири загони. Форма у них була точнісінько така, як у генерала Джинджер. Однак у представниць Краю Жувачів попереду на спідницях був голубий клин, Краю Ковтачів — рожевий, Краю Моргунів — жовтий, а в дівчат із Краю Лісовиків — фіолетовий. Кожна мала зелений жилет на честь Смарагдового Міста, яке вони збиралися завоювати, а колір верхнього ґудзика вказував на місцевість, звідки прибула власниця жилета. Загалом армія виглядала дуже вишукано й ефектно.

Тіп подумав спочатку, що дивні повстанці геть беззбройні, але він помилявся. У кожної із закрученої на потилиці зачіски стирчали дві довгі блискучі спиці для плетіння.

Генерал Джинджер залізла на великий пеньок і звернула до армії з промовою.

— Подруги, співгромадянки і вродливі панянки! — промовила вона. — Ми починаємо велике повстання проти чоловіків Країни Оз! Ми завоюємо Смарагдове Місто, — скинемо з престолу короля Страшила, захопимо тисячі дорогоцінних каменів, безліч коштовностей, розграбуємо королівську скарбницю і будемо владарювати над нашими колишніми гнобителями!

— Слава-а-а! — закричали ті, хто її почув. Більша частина армії, як здалося Тіпу, була надміру захоплена балачками й навіть не звернула увагу на промову свого генерала.

Тут пролунала команда вирушати, дівчата розбилися на чотири загони і швидким кроком рушили до Смарагдового Міста.

Хлопчик плентався позаду всіх, навантажений кошиками, пледами й тюками — все це добро скинули на нього браві вояки. Незабаром вони підійшли до зелених стін міста і спинилися біля воріт.

Вартовий міської брами вийшов і заходився з цікавістю розглядати військо, наче перед ним був цирк. Зв'язка ключів висіла в нього на шиї, а руки були недбало засунуті до кишень. Вартовий явно не підозрював, що біля стін Міста стоїть ворог, тому звернувся до дівчат дуже галантно:

— Доброго ранку, люб'язні панночки! Чим можу прислужитися?

— Здавайся одразу! — наказала генерал Джинджер. Вона спинилася просто перед ним і суворо нахмурилася, наскільки це дозволяло її вродливе обличчя.

— Як — здавайся? — вражено перепитав товстун. — Чому? Для чого? Це беззаконня. Це нечувано!

— А все ж таки — здавайся! — розлючено повторила Джинджер. — Ми повстанці!

— Оце б ніколи не сказав! — похитав головою вартовий, переводячи захоплений погляд з однієї дівчини на іншу.

— Слухайте, що я кажу: ми повстанці! — крикнула Джинджер і нетерпляче тупнула ногою. — Ми прийшли, щоб завоювати Смарагдове Місто!

— Боже мій! — здивувався вартовий міської брами. — Хто це вам таку нісенітницю вклав у гарненькі голівки? Ідіть додому, дівчатка, ідіть до своїх добрих матусь — доїти корів та пекти хліб. Чи ж це жарти — завойовувати Місто!

— Ми нічого не боїмося! — відгукнулася генерал, і її рішучий вигляд уже всерйоз стурбував вартового.

Він задзеленчав у дзвіночок, щоб викликати солдата із зеленими бакенбардами, але одразу ж пошкодував про це, бо вмить його оточив натовп дівчат. Вояки повисмикували з волосся шпиці для плетіння й заходилися розмахувати ними небезпечно близько від товстих щік та розгублених очиць нещасного вартового.

Бідолаха заголосив, щоб над ним змилостивилися, і не чинив жодного опору, коли Джинджер зірвала з його шиї в'язку ключів.

Уся армія на чолі з генералом кинулася до воріт й одразу ж зіткнулася з королівським військом Країни Оз — тобто солдатом із зеленими бакенбардами.

— Ані руш! — голосно вигукнув він, спрямовуючи свою довгу рушницю на генерала.

Кілька дівчат із вереском кинулись навтьоки, але Джинджер навіть не ворухнулася, а тільки промовила з докором:

— Невже ти зможеш застрілити бідолашну беззахисну дівчину?

— У жодному разі, — відповів солдат. — Та й рушниця в мене не заряджена.

— Справді не заряджена?

— Ага. Щоб уникнути нещасних випадків. Я вже й забув, куди заховав порох і кулі. Та якщо ви згодитеся трошки зачекати, я збігаю і пошукаю.

— Не варто так старатися, — відповіла Джинджер, після чого повернулася до армії й оголосила: — Дівчата!