Люсі Мод Монтгомері - Енн із Острова Принца Едварда

— А я сподівалася, ти мені допоможеш обрати, за кого з них вийти заміж, — бідкалася Філ.

— Допоможи собі сама. Ти ж так добре знаєш, за кого мусять виходити інші, — ущипливо втяла Енн.

— О, та це ж зовсім інша річ, — щиро заперечила Філ.

Проте найприємнішою подією в Болінброку стали для Енн відвідини місця, де вона народилася — маленького старого будиночка на околиці, що його так часто малювала її уява. Повними щастя очима дивилася вона на нього, заходячи разом із Філ у низеньку хвіртку.

— Він майже такий самий, як я уявляла, — мовила Енн. — Тут немає жимолості попід вікнами, зате є кущ бузку біля хвіртки і… так, муслінові фіранки. І як добре, що він досі жовтий.

Двері їм відчинила дуже висока й худа як тріска жінка.

— Так, Ширлі жили тут двадцять років тому, — мовила вона у відповідь на запитання Енн. — Винаймали цей будиночок. Я добре їх пам’ятаю. Обоє, одне за другим, померли від лихоманки. Так сумно було. Дитинка в них зосталася. Теж, мабуть, померла давно. Така була квола. Її забрали Томас із жінкою — наче їм своїх було мало.

— Дитина не померла, — усміхнулася Енн. — Я була тією дитиною.

— Та що ви кажете! Боже, але ж ви й виросли, — вигукнула господиня, мовби здивована, що Енн і понині не лишилася немовлям. — Дайте на вас глянути. А й правда, схожі. З лиця ви геть як татусь. Він теж був рудий. А очі й губи — вашої матінки. Таке було гарне створіння. Моя доня ходила до її школи, то аж нетямилася, як любила її. Поховали ваших батьків в одній могилі, а опікунська рада поставила надгробок як подяку за сумлінну працю. Ви, може, зайдете?

— А можна мені оглянути дім? — прохально запитала Енн.

— Та звісно, коли бажаєте. Недовго це буде — будиночок невеличкий. Я все гризу чоловіка, щоб нову кухню поставив, та він у мене не дуже квапиться. Тут вітальня, і нагорі ще дві кімнати. Ходіть самі, а я мушу глянути, як там дитина. Східна спальня — то та, де ви народилися. Ваша матінка було казала, як любить світанки, а ще я чула, буцім ви народилися тоді, як сонце сходило, і його промені на вашому личку — ото найперше вона й побачила.

Вузькими сходами Енн піднялася до східної спальні. Серце дівчини тріпотіло від хвилювання. Кімната ця була для неї святилищем. Тут її мама снувала щасливі й ніжні мрії про майбутнє материнство, тут багряні промені вранішнього сонця торкнулися їх обох у священну мить народження, тут її мама померла. Енн благоговійно роззирнулася довкола зі слізьми в очах. То була одна з найдорожчих хвилин її життя, що навіки осяяла його безцінним спогадом.

— Аж не віриться: коли я народилася, мама була молодша, ніж я тепер, — прошепотіла вона.

Коли Енн спустилася вниз, господиня зустріла її у вітальні. У руках вона тримала невеличкий запилюжений пакунок, перев’язаний блакитною стрічкою.

— То старі листи, я їх знайшла в шафі нагорі, як ми щойно сюди в’їхали, — сказала вона. — Я й не знаю, що тут: ніколи не дивилася, але адресовано «панні Берті Вілліс», а це дівоче прізвище вашої матінки. Можете взяти, коли хочете.

— Дякую вам… дякую, — вигукнула Енн, рвучко притискаючи пакунок до грудей.

— Більше нічого й не лишилося, — вела далі господиня. — Меблі продали, щоб заплатити лікарю, а пані Томас забрала всі сукні й речі вашої матінки. Певне, там нічого й не вціліло з тими їхніми дітьми. То ж справжні халамидники, усе нищили, як я пригадую.

— У мене досі не було нічого, жодної дрібнички від мами, — здушено проказала Енн. — Я… не знаю, як і дякувати вам за ці листи.

— Та що ви, пусте. Боже, а очі у вас, ну геть, як у вашої матінки. Вона так дивилася, наче говорила самим тим поглядом. Ваш татусь був негарний, але страшенно добрий. Я чула, люди казали, як вони щойно побралися, буцім інших таких закоханих і світ не бачив… бідолахи, так мало прожили, та вони були дуже щасливі разом, а це, я думаю, багато чого варте.

Хай як прагнула Енн опинитися вдома, щоб швидше допастися до безцінних листів, спершу вона здійснила ще одне паломництво: уже сама пішла до зеленого куточка на старому болінброцькому цвинтарі, де спочивали ЇЇ батьки, і поклала білі квіти на їхню могилу. Тоді поквапилася до Маунт Холлі, де, зачинившись у своїй кімнаті, прочитала листи. Одні написала її мати, інші — батько. Їх було небагато — трохи більше десятка, позаяк Волтер і Берта Ширлі рідко розлучалися і майже весь час проводили разом. Листи були бляклі й пожовклі, літери розпливлися від доторку минулих літ. Жодних глибокодумних сентенцій не було на поплямованих, зім’ятих аркушах — лише слова любові й довіри. Від них віяло солодким духом давно забутого, далеких, ніжних думок тих спочилих закоханих. Берта Ширлі мала дар писати листи, які відображали чарівну індивідуальність автора в кожнім слові та кожній думці, що їхня краса не в’янула із плином років. Листи були сердечні, теплі й дуже особисті. Із них найдорожчим для Енн став один, написаний після її народження батькові, котрий ненадовго поїхав. То був лист гордої юної матері про свою донечку — її розум, вроду й тисячу інших чарівливих рис.

«Я так люблю її, коли вона спить, а ще більше — коли прокинеться», — писала Берта Ширлі в постскриптумі. Це вочевидь були останні слова, написані її рукою. До смерті їй лишалося зовсім недовго.

— Сьогодні найпрекрасніший день мого життя, — сказала ввечері Енн Філіппі. — Я знайшла батьків. Ці листи зробили їх реальними для мене. Тепер я більше не сирота. У мене таке відчуття, мовби я розгорнула книжку й знайшла між її сторінок троянди — вчорашні, ще зовсім свіжі, в усій своїй красі й повноті тонкого аромату.

Розділ 22

ВЕСНА ТА ЕНН ПОВЕРТАЮТЬСЯ В ЗЕЛЕНІ ДАХИ

Одного прохолодного весняного вечора на стінах кухні Зелених Дахів витанцьовували тіні й відблиски камінного вогню. Крізь відчинене східне вікно долинали тихі й ніжні вечірні звуки. Марілла сиділа біля каміна — принаймні тіло її перебувало там. Але подумки вона блукала старими шляхами, і ноги її були знову молоді й сильні. Останнім часом Марілла провела так багато годин, у які мусила, як сама вважала, в’язати для двійнят.

— Старію, напевне, — мовила вона.

Насправді ж за минулі дев’ять років Марілла майже не змінилася, хіба що схудла, і фігура її стала