Г. Л. Фальберг - Злочинця викривають зорі

Альтман пильно подивився на нього:

— Значить, і ви припускаєте, що за цією справою криється щось більше?

— Припускаю? Шановний Альтман, це не те слово. Я переконаний у тому, що з Америки вже надійшли претензії на цей винахід! Он звідки вітер віє!

Комісар не зводив очей зі свого гостя:

— А кримінальний радник Фріз?

Редактор зневажливо махнув рукою так, ніби викинув геть щось непотрібне:

— Знаєте, за гроші і, можливо, ще за перспективу підвищення по службі у нас можна добитися всього. Ось що я повинен вам сказати!

— В такому разі, пане Роньяр, нам треба бути насторожі! — серйозно відповів Альтман.

29

— Куди поділася ваша весела вдача? — спитав Нево. — Я вас такою ніколи не бачив. Таке враження, ніби вам не до смаку життя в Нью-Йорку.

Лю Бельмонт відхилилась на спинку крісла і, не відповідаючи, дивилась на стелю, уважно розглядала шліфовані чаші великої блискучої люстри, ніби шукала там відповіді на поставлене запитання.

Нево теж більш нічого не сказав. Тільки дивився на красиву струнку шию цієї жінки. Якесь дивне внутрішнє протиріччя сковувало його. «Вона — агентка Маккорміка і має завдання стежити за мною», весь час гризла його думка. Але коли дивився на неї, хотілося встати й пригорнути її.

Вона схилила голову, щоб не зустрітися з поглядом свого співбесідника.

— Ви коли-небудь мали неприємності в роботі? — І, не дочекавшись відповіді, додала: — У вас ще ніколи не було бажання кинути все?

— О, чому не було? Було, — погодився Нево, — та ще й зовсім недавно.

Тепер Бельмонт намагалася перехопити його погляд:

— Це було тоді, коли ми зустрілися?

Він кивнув:

— Так.

Жінка відірвала погляд від його обличчя.

— І як ви боретеся з такими настроями? — запитала Лю Бельмонт, дивлячись на руку Нево, де поблискував перстень у формі змії.

— В такі хвилини треба мати мужність перебороти свій настрій, — відповів Нево і підвів голову.

— Так, для цього потрібна мужність, — замислено підтвердила красуня.

— А хіба вам бракує мужності?

Зустрівшись поглядами, вони довго дивились одне одному, в очі. Губи Нево розтулились, і він тихо прошепотів:

— Дейзі Бельмонт.

Жінка злякано відсахнулась, її очі потемніли.

— Звідки вам відоме ім'я Дейзі?

При цьому Бельмонт знову перевела погляд на стелю і тому не помітила посмішки на його обличчі. Нарешті Нево сказав:

— Для мене Маккормік більше не існує. А ви не хочете порвати з ним?

Настало мовчання. Замислившись, Бельмонт поклала на стіл ключ від своєї кімнати, який до того нервово вертіла в руках.

— Значить, ви знаєте? — нарешті пробурмотіла вона.

— Так, і, на мою думку, це краще, — просто сказав Нево.

— Як я повинна розуміти вас? — Красуня запитливо дивилася йому в очі. Її обличчя виражало і сумнів і надію.

Нево трохи подався наперед:

— Що ж, може, я спершу повинен сказати, як багато ви для мене значите? — І, схопивши її руку, що все ще лежала на столі, прошепотів: — Лю Бельмонт.

Вона повільно звільнила руку і відхилилась на спинку крісла. Потім допитливо глянула йому в обличчя й, іронічно посміхнувшись, неголосно сказала:

— Хотіла б я знати, як ви все це собі уявляєте.

Нево пожадливо розглядав її. Погляд повзав по ній, обмацуючи її округлі груди, руки й обличчя.

Вона не зводила з нього своїх зелених, мов у кішки, очей.

— Я багатший, ніж ви думаєте, — з принадним тоном у голосі сказав Нево. — Моїх коштів вистачить для нас обох на все життя. Розкіш, вілла в Каліфорнії, подорожі, куди вам заманеться, — хіба це не приваблює вас?

По її обличчю ковзнула лукава посмішка:

— А що я повинна доповісти про це Маккорміку?

Нево серйозно сказав:

— Вам зовсім не треба ходити до нього!

— Ви так боїтесь? — грайливо сказала Бельмонт. Потім узяла свій келих шампанського: — То давайте вип'ємо за це!

Нево відчув, як його гарячою хвилею заливає щастя, його обличчя сяяло. Він чокнувся і під дзвін келихів наполегливо зажадав:

— Давайте на «ти»!

Бельмонт кивнула й тепло посміхнулась:

— Сподіватимемось, що ти не будеш розкаюватись! Я розпещена.

Він засміявся:

— Що ти хочеш мати? Модний автомобіль? Багате вбрання? Прикраси? Будь ласка, лише побажай!

— І я справді повинна повірити цьому?

— Я прошу тебе, — відповів він і вже серйозно додав: — Але ще місяців зо два тобі доведеться побути самій.

— Чому ж? — здивовано спитала красуня.

— Мені ще дещо треба влаштувати. Відпочивай, купуй, що заманеться! Завтра я подарую тобі хутряну шубу; я бачив на вітринах — є дуже гарні. Тут, в Нью-Йорку, справді холодніше, ніж у старій Європі.

Лю Бельмонт розцвіла. Здавалось, вона ніколи не була такою гарною.

— У мене в номері вже одна висить, я привезла з Парижа. Хочеш подивитися?

Нево кинув на неї закоханий погляд:

— Якщо дозволиш…

Вона мовчки кивнула головою.

Нево поманив пальцем кельнера:

— Прошу, принесіть ще одну пляшку шампанського в кімнату № 118. І два келихи! — гукнув він навздогін.

Бельмонт здивовано спитала:

— Звідки ти знаєш номер моєї кімнати?

Він мовчки показав на ключ від номера, встав і подав їй руку. Жінка щасливо усміхнулась і, вже вийшовши з вестибюля, злегенька пригорнулась до нього.

30

День у день стояла гнітюча спека, лише ночі приносили трохи свіжої прохолоди. Петер втішав себе хоч там, що він не постійний мешканець Мексіки. Вдень, коли сонце своїми полум'яними стрілами палило землю, він не міг займатися ніякими справами. Хоч-не-хоч, а доводилося призвичаюватись до місцевого розпорядку дня — відпочивати в ці години, додержувати сієсти[2]. Лише ввечері миття знову просиналось, наповнюючи вулиці строкатим гамором.

Петер зупинився в готелі «Мацатлан», недалеко від гавані. Не довго шукав пристановища: на кілька днів, які він хотів провести у Веракрус, можна було дозволити собі цей дорогий готель, що в даних кліматичних умовах був досить-таки зручним для європейця. Правда, й ціни в ньому відповідали вигодам.

Місцеві власті зустріли Тербовена ввічливо й прихильно, і він був цілком певний того, що швидко зможе зібрати всі потрібні документи й рекомендації. Правда, всюди сумнівалися в успіху його спроб.

Петер розсудливо умовчував про те, як здобув дані про долю свого батька. Тут він додержувався наполегливої поради Гофстраата, який на прощання дуже просив його про це. І взагалі адвокат показав себе якнайкраще. За один лише день він зробив для подорожі Петера більше, ніж той сам міг досягнути за тиждень. А під кінець він ще порадив не думати про те, щоб схопити вбивцю, а навпаки — самому бути насторожі. Гофстраат побоювався, що Нево може