Г. Л. Фальберг - Злочинця викривають зорі

Все це Петер продумав протягом останніх днів. Сам він не припускав, що колишній батьків асистент коли-небудь знову зустрінеться йому на дорозі.

Він стояв на балконі своєї кімнати, замислено дивлячись на метушню на площі перед готелем. Як і всюди в південних країнах, життя тут вирувало переважно на вулицях. Навколо численних торговців, у яких можна було купити найрізноманітніші товари від південних плодів до пишних галстуків, товпилися люди, одягнені здебільшого в барвисті костюми, які, власне, й визначали загальний колорит вулиці. Перед чужинцем поставала досить строката й рухлива картина.

Уже два дні Петер Тербовен був у Веракрус. Сьогодні вперше він мав трохи більше вільного часу, бо з частиною справ уже було покінчено. Через дві години мав одержати замовлені ним спеціальні карти Юкатану. А після цього Петер вирішив просто поблукати головними вулицями міста — подібно до тих, що вешталися там внизу, і для яких ця прогулянка була найважливішим заняттям протягом усього дня.

Велике багатство і надзвичайні злидні жили тут поряд. Цей контраст можна було спостерігати і в одязі людей, і в житлових будинках, і навіть у цілих районах міста. Поряд з представниками пануючого, вищого прошарку з їхньою надмірною, а іноді навіть химерною розкішшю, тут ледве животіли маси тубільного індійського населення і зубожілих, занепалих білих.

Погляд Петера безцільно блукав над рядами дерев на бульварі, під якими, виблискуючи хромом, стояли великі автомобілі. Повз них стомлений ішак тягнув двоколісний візок, на якому, ледве тримаючи віжки, куняв чоловік у крислатому сомбреро. Тут сходилися два світи, так несхожі один на одною: найсучасніший капіталізм і відсталість колишньої іспанської колоніальної імперії.

Раптом Петер помітив молоду жінку, що йшла прямо через площу до готелю.

— Та невже? — несподівано вихопилось у нього. — Не повіривши своїм очам, він почав придивлятися пильніше. — Так, це справді вона!

Вражений, Петер продовжував стежити за жінкою. Чим ближче вона підходила, тим більше закривав її обличчя капелюшок. Приваблива, струнка, вона впевнено прямувала до входу в готель.

Петер усумнився. «Неможливо! Як вона могла потрапити сюди?», вагаючись, питав сам себе.

Поринувши у власні думки, він ще раз поглянув на те місце перед входом в готель, де бачив її востаннє, як раптом задзвенів телефон, що стояв у нього в кімнаті на нічному столику.

Внутрішньо стривожений, Петер узяв трубку. Дзвонив портьє. Він повідомив Тербовена, що до нього прийшов відвідувач і просить його зійти вниз. У Петера забилося серце.

— Хто? — спитав він.

— З вами хоче поговорити одна дама. Вона не назвала свого прізвища.

— Зараз прийду!

Петер поклав трубку.

«А може, й не помилився?» збентежено подумав він і, сповнений надій, побіг сходами вниз.

Побачивши Петера в дверях, портьє показав йому крізь скляні двері в приймальну кімнату:

— Будь ласка, сеньйор, дама чекає на вас там, за столом праворуч.

Петер машинально подякував, зачинив двері й поглянув у тому напрямі, куди показав портьє.

«Вона, — радісно промайнуло в голові. Він побачив гарненький профіль. — Дівчина з Західної набережної». Ніби якесь видіння, в пам'яті постало бліде, безживне обличчя.

Коли Петер підійшов ближче, дівчина підвелася й ступила кілька кроків назустріч. Він усе ще не міг заспокоїтися: «Звідки вона знає мене?»

— Добрий день, пане Тербовен! Пробачте, якщо я потурбувала вас. Ви мене, мабуть, не знаєте. Моє прізвище Норріс. Я почула, що ви два дні тому прибули сюди пароплавом. Мені хотілося б поговорити з вами. Можете приділити мені кілька хвилин?

Приємно схвильований, Петер подав їй руку і пробелькотів кілька слів на привітання. Вона посміхнулась:

— Ви, як я бачу, трохи вражені.

Очі Петера засяяли радістю, він підтвердив:

— Та, мабуть, трохи є. Може, ми присядемо?

Дівчина продовжувала пояснювати:

— Я — асистентка доктора Нево.

Петер остовпів:

— Ви?

В голові блискавично промайнула думка: «В такому разі вона не знає мене як рятівника в кварталах гавані. А може, це симпатичне дівча з відкритим обличчям — спільниця вбивці?» Всю його радість як рукою зняло. Він сидів перед нею стриманий, ніби закляклий.

— Я ніколи не сподівався зустріти вас тут! Хіба доктор Нево теж тут?

— Ні! — поспішила відповісти дівчина.

Потім настала пауза; здавалося, їй важко було перейти до справи, з якою прийшла до Тербовена. Петер відхилився на спинку крісла й чекав, зосередивши всю свою увагу на обличчі гості:

«Шрам у неї на лобі вже ледве помітний, — думав він, — але як вона стиснула губи! Так, ніби їй неприємно сидіти тут зі мною».

Нарешті дівчина якось невпевнено проговорила:

— Я не знаю, як ви ставитесь до Нево. Тому мені нелегко розпочати розмову.

При цьому вона запитливо подивилась на Петера. Коли дівчина вимовляла ім'я колишнього асистента його батька, Петерові здалося, ніби на її обличчі відбилася зневага. Тербовену важливо було впевнитися, на чиєму боці ця дівчина, Не довго думаючи, він вирішив перевірити її. Повільно, чітко вимовляючи кожне слово, сказав:

— Нево — вбивця мого батька. Я маю докази.

Норріс, жахнувшись, схопилася з місця й розгублено дивилась на нього:

— Що?.. Вбив?..

Роздумуючи, опустили очі, ніби розглядала орнамент килима.

— У мене було таке підозріння, — тихо злетіло з її уст. — Знову підвела на Петера свої великі очі, потім сіла і так само тихо додала: — У мене завжди було передчуття, що тут щось не так.

Петер продовжував розглядати її. Його стриманість і непевність поступово зникали. Норріс відкинулась напад і вже голосніше сказала:

— І все ж ваше повідомлення вивело мене з рівноваги. А Нево заарештували?

— Ні, він встиг вислизнути.

Вона одразу ж запитала:

— То, може, ви його шукаєте тут?

— Нево втік до США, — відповів Петер.

— Він же американець, — сказала Норріс, — ви не знали?

Петера це здивувало; ні, він не знав. Розглядаючи нігті своїх пальців, запитав:

— Ви точно знаєте, що Нево й тепер громадянин Сполучених Штатів?

— Наскільки мені відомо, так! — відповіла вона. — У всякому разі Нево сам якось говорив про це.

Розмова обірвалась.

«Чого вона прийшла сюди?» думав Петер. Потім ввічливо звернувся до неї:

— Ви, може, щось хотіли спитати в мене?

— Так, — сказала Норріс, і на її обличчя лягла тінь. Вона дивилася на Петера сумними очима. — Але після того, що ви мені розповіли, у вас, я боюсь, може скластися неправильне уявлення про мене, коли ви взнаєте причину мого перебування тут.

Посміхнувшись, Петер підбадьорив її:

— Думаю, що цього не буде, мадмуазель Норріс. Можете спокійно продовжувати!

Вона кинула на нього теплий, вдячний погляд.

— Нево послав мене сюди заздалегідь. Він хотів приїхати трохи пізніше, і тоді я мала супроводжувати його в науковій експедиції.

Петер