Г. Л. Фальберг - Злочинця викривають зорі

— А куди мала вирушити ця експедиція?

— До Сан Хуан Батіста на Ріо Табаско.

— Он як! — здивувався Петер. — Адже Ріо Табаско межує з Юкатаном?

— Здається, так!

— А ви хіба самі приїхали до Веракрус? — поцікавився Петер.

— Ні, зі мною ще їхав моряк на прізвище Стеен, правда, в третьому класі.

— Так-так, — пробурмотів Петер.

Вона насторожилась:

— Ви знаєте цю людину?

— Та так, трохи, — ухильно відповів Петер. — Але, будь ласка, продовжуйте.

Норріс рада була, що нарешті трапилась нагода розповісти про все, що було у неї на душі.

— Так от я й сиджу тут ось уже рівно три тижні, а про Нево — ні слуху ні духу. Я просто в розпачі. — Після короткої паузи вона продовжувала: — Можете собі уявити мою радість, коли я почула, що останнім пароплавом сюди приїхали ви? Я розпитувала, де тільки могла, чому не приїжджає Нево. За тим я і до вас прийшла сьогодні, пане Тербовен… Правда, такої новини я не чекала! — з гіркотою докінчила вона.

Петер співчутливо дивився на неї:

— На жаль, це так; я б охоче привіз вам приємну звістку. Але так принаймні хоч прийшов кінець вашому нестерпному чеканню.

А через якийсь час він спитав її:

— Ну, а чим займається цей Стеен?

— А, Стеен… — зневажливо кинула вона. — Уже на пароплаві мені стало ясно, що це нікчемна людина. Він пив непомірно, і я вважала за краще навіть не бачитися з ним. А втім, я й досі не знаю, чому він їхав зі мною. Коли ми прибули до Веракрус, Стеен поселився в такому готелі, який не можна назвати інакше, як злодійське кубло. До речі, він добре знає Веракрус. У мене таке враження, ніби він раніше довгий час жив тут. Уже через кілька днів він лишився без грошей і прийшов до мене просити в борг.

— Сподіваюсь, ви йому нічого не дали?

— Звичайно, ні! Як я могла? Не дочекавшись Нево, я й без того з кожним днем дедалі більше турбувалася, чи вистачить мені одержаного авансу.

— Це ви правильно зробили! — погодився з нею Петер.

Він був радий, що вже тоді, коли врятував її, не помилився в ній і що вона справді виявилася відвертою і щирою.

— А що сталося з моряком? — спитав він потім.

— На жаль, цього я вам не можу сказати. Він більше не приходив до мене. — Вона полегшено зітхнула.

Настала пауза. Петер поглянув на свій ручний годинник.

-. Чи не прогулятись нам трошки по місту? У мене був такий намір ще до вашого приходу. Крім того, прогулянка створює кращі умови для бесіди. — При цьому він, мов хлопчина, променистими очима подивився на неї й додав жартома: — Я навіть не мріяв про те, що мені доведеться гуляти по Веракрус з такою гарною провідницею.

— Але ви на мене не особливо розраховуйте, — сміючись відповіла вона, — я дуже мало знаю це місто. В тому неприємному становищі, в яке я потрапила з вини Нево, у мене не було бажання гуляти по місту.

— Це цілком зрозуміло, — погодився Петер, відчиняючи перед нею скляні двері.

Проминувши чергового портьє, вони вийшли з готелю на площу. Норріс, здавалося, забула про всі свої клопоти.

— Я пропоную пройти по Авеню Жореса, там тінисті дерева.

Петер погодився. Він почував себе з нею цілком щасливим. Тепер його навіть не дратували галасливі й брудні вуличні хлопчаки.

Якийсь час ішли мовчки. Петер крадькома розглядав свою супутницю в профіль. Потім знову почав розмову:

— А що ж сказав Стеен, коли Нево не приїхав у призначений час?

— Стеен дуже лаявся й дико погрожував Нево. Тоді мені ці погрози нічого не говорили, а тепер я дещо розумію.

Говорячи це, чарівна провідниця Петера спритно пробиралася крізь людський вир, що заповнив площу Альбукерк.

Її цікавий супутник тимчасом спитав:

— А ви можете пригадати, що саме Стеен говорив тоді?

— Він говорив щось про ящики, про те, що він нібито добре знає, що в них запаковано. Якщо Нево покине його напризволяще, то він, мовляв, щось розповість мексіканському урядові. Оце й усе з того, що я запам'ятала.

«Ага, — подумав Петер, — значить, він у ящиках контрабандою вивіз із Мексіки золотий скарб. Але що він знову має намір робити на Юкатані і навіщо послав спочатку свою асистентку і Стеена?»

Вони йшли широким бульваром в тіні віковічних дерев. Петер поринув у свої думки. Нарешті чарівна супутниця звернулась до нього:

— Про себе я вже все вам розповіла. Але мені цікаво знати, як ви довідались про цей жахливий злочин. Може, ви розповісте?

— Добре, мадмуазель Норріс, я скажу вам про це в кількох словах.

І Петер задовольнив її прохання. Розповів про технічне удосконалення телевізора, про великі темні зорі, що відбивають світло. Вона слухала з захопленням. Щоправда, він нічого не сказав про попередні події, які збудили у нього підозру і потім посилили її. — Я нічого не знала про те, що додатково був виготовлений прилад для інфрачервоних променів, — сказала вона, коли Петер пояснював їй технічний бік справи. — Протягом останніх місяців я рідко бувала в лабораторії. Нево доручив мені оформити документацію на апаратуру в тій послідовності, в якій ваш батько поступово розвивав свій винахід. Я збирала креслення й розрахунки вашого батька, а потім систематизувала їх.

Петер зацікавлено слухав її.

— Ви закінчили цю роботу? — нетерпляче спитав він.

— Так, невдовзі перед від'їздом я передала їх Нево. Вони, очевидно, потрібні йому для того, щоб подати заявку на патент десь за кордоном.

Норріс змінила тему, повернувшись до вихідного пункту їхньої розмови:

— І вдосконалений прилад показав вам, як Нево вашого батька?..

— Так, — підтвердив Петер.

— Уявляю, які жахливі хвилини ви пережили тоді! — схвильовано сказала вона, зупиняючись.

— Але ми побачили й таке, чого не знає Нево, — розповідав Петер, — Ми побачили індійця, який через кілька хвилин після цього мерзотного злочину знову викопав мого батька й поніс кудись у лісові хащі.

— Це звучить майже неймовірно. А далі ви що-небудь побачили?

— На жаль, ні! — відповів Петер. — Але можливо, що мій батько був ще живий, інакше навіщо було тому індійцеві забирати його з собою.

— Очевидно, так, — трохи подумавши, сказала вона.

— Тепер вам повинно бути ясно, чому я тут, — сказав Петер на закінчення. — Найближчими днями я поїду далі, на Юкатан, і займусь розшуками свого батька. Головне — знайти того індійця! Це моє першочергове завдання.

Заглибившись кожен у свої думки, вони мовчки йшли вулицею. Йдучи поряд з Норріс, Петер не міг зрозуміти, чому вона