Юліан Семенов - Таємниця Кутузовського проспекту

друзі, він бачив, і Тетяну Окуневську, яку випустили водночас із Зоєю Олексіївною, і актора, чимсь схожого на Жжонова, — відгрохав на каторзі довгі роки, і тому стратегія атакуючого захисту з’явилася в його мозку вмить: вищий смисл перших годин арешту полягає в тому, аби довести в’язневі: «Як не виправдовуйся, все одно в тобі є гріх, у кожного є гріх, тільки на небі безгрішні живуть», і на цьому зім’яти його, витягти людський стрижень, породити в душі бентежний жах, цілковите переосмислення прожитого: справді, кожен у чомусь затаєно винен, особливо в тій країні, де всі закони про «не можна», але нема — і, дай Боже, аби не було — закону про те, що «можна»…

Не одводячи очей від обличчя Федорової, він тоді сказав:

— Я ж сюди не просто так прийшов, я з вами побачитися прийшов… Ні, я не скажу вашим приятелям про наші з вами розмови про них усіх — забули, мабуть, як ми про вашу подругу говорили? Про Бориса Андреєва? Про третього, що за столиком вашим сидить, Жжонов, здається? Можу нагадати. Архіви в мене, плівочки тримаю дома, адже голос у людини не міняється — якщо тільки не рак горла…

Він помітив, як обм’якло тіло жінки і в очах з’явилося щось темне, наче хтось перед лицем ковдрою махнув; отже, вгадав, попав у точку страху…

— Я нікого не закладала, — сказала Федорова згаслим голосом. — Хоч як ви це з мене вибивали…

Сорокін розслабився:

— Прізвище моє забули?

— Ім’я пам’ятаю: Євгеній Васильович…

— Це не ім’я, Зоє Олексіївно, це псевдонім. Хто ж своє справжнє ім’я заарештованому відкриває? А втім, це не так важливо, називайте, як завгодно… Ви справді нікого не зраджували: сам на сам можу вам це підтвердити… Але ж плівочку можна настригти так, що не відмиєшся… Ми людям вірити не вміємо, ми документам привчені вірити… Так от, давайте-но мирно й дружно перенесемо нашу розмову на той день, який влаштує вас; у мене серйозна ділова пропозиція, Зоє Олексіївно… Як мені відомо, ви в Америці процес проти адмірала Тейта чи то програли, чи то не почали, а на кону, як ми чули, велика сума стояла… Ось у мене й виникла ідея: чому б нам з вами не написати книжечку «Кат, адмірал і жертва. Діалог трьох жертв двох Систем»? Не відмовляйтеся зразу, не треба… Мене після смерті Сталіна, як самі розумієте, демобілізували, працюю в Академії наук, кандидат, є вільний час і друзі, які можуть запропонувати вигідний контракт… Не рубайте зопалу, Зоє Олексіївно, подумайте… А я до вас зайду, коли дозволите… Днів через два… Якщо хочете — то ви до мене, залишу адресу…

Він грав безпрограшно; знав, що до нього вона не піде, дома й стіни допомагають; натиснув:

— До речі, ваших безпосередніх слідчих Бакаренка й Jliбачова було покарано: Лібачова немає в живих, а Бакаренко спився, Бог в шельму цілить…

— Били мене не тільки вони… Ви — також…

— Я рятував вас, Зоє Олексіївно… Ви не знаєте, як там били… А у вас і зуби цілі, й обличчя не спотворене… Я доповідав Абакумову, що ви стійко переносите залякування, отже, справді не винні у найстрашнішому — в спробі терору проти товариша Сталіна…

Федорова згорбилася, руки безсило впали вздовж тіла:

— «Товариша» Сталіна… Вовк свині не товариш…

— Тоді за такі слова вас би шльопнули зразу… А тепер вони — у ваших устах — дорого коштують, адже нинішні владики прагнуть Йосифа Віссаріоновича відмити, все на Берію валять… Дрібнота, мізерні брехуни, на цьому й згорять… Що Берія без Сталіна міг? Нещасний чучмек, який погано розмовляв по-російськи… Я вам про ту пору багато можу розповісти — з цього боку барикади… А ви — з того… Чим не сенсація? І про адмірала я сенсацію припас, повірте на слово, — забезпечите дочку й онука на все життя…

…І колії через два дні, зібравши через свої старі зв’язки всю інформацію про Федорову, її дочку, про те, як після того коли їй відмовили у візі, актриса була на грані зриву, він прийшов до неї, попередньо обклавши квартиру спостереженням, вона йому відчинила двері; не зразу, правда, принишкла на якусь мить біля замка, відчуваючи безсилий, гнітючий страх, але — відкрила все-таки; кат, коли він справжній кат, назавжди входить у плоть і кров жертви, зверхністю своєю входить, бо довгі місяці він був її всевладним господарем, а таке ніколи не забувається.

Відкривши воду у ванній, Сорокін тоді почав першим наговорювати на магнітофон, зрідка підводячи очі на Федорову (вона була в синьому платті, туфлі із замші, навіть грим наклала, молодець стара, не здається, жінці й помирати треба молодою):

— Так, я кат — за посадою і званням. Я розповім про те, через що мені довелося пройти, перш ніж я наказав ввести у свій кабінет гордість радянського кінематографа Зою Федорову — очі величезні, розкриті світові, ямочки на щоках, розгублена усмішка, відома в країні кожному, — двічі лауреата Сталінської премії, зірку екрана, королеву хлопчачих мрій…

Я народився в двадцять першому році; батько, демобілізувавшись з Червоної Армії — він воював під знаменами кінноти Будьонного, — повернувсь у свою будочку шевця. У партію його прийняли перед наступом на Львів, який планував Сталін. Шевців було мало, партійців серед них ще менше, тому він примкнув до осередку комунгоспу й був у міському активі, всі більшовики йшли до нього набійки ставити — свій, отож, і заробіток був, і напружуватись особливо не треба — доти, поки не проголосили неп і не поперли з усіх щілин кооператори… Мати мені вже пізніше розповідала, яка це була трагедія для батька: «Ленін зрадив революцію, перекупили його німці, знову буржуї при ділі, а де ж торжество світової революції?! Загальна рівність?! Щоб ніхто один від одного не відрізнявся?! Щоб усі були рівні за достатком?!..»

Мати перечила йому: «Зате тепер голодних немає, Васю! Хто невтомно працює, може й булочки купити, і цукерочку дитині, а раніше хоч зуби на полицю клади…» Батько не вгавав: «Нехай і зуби на полицю, але моє червоноармійське серце не може терпіти, щоб один фасонив у шубі і на прольотці котив у ресторан-кабак, де буржуйські танго грають, а другий — як жував чорний хліб, так і понині його жере!»

А матуся відповідала: «Та ж укомівські не тільки на прольотках, а й на автомобілях шикарять, і пайки їм дають, і панські будинки для себе позаймали». А батько їй: «Влада на те й влада, щоб над нами