Андрій Юрійович Курков - Гра у відрізаний палець

Але радість Ніка була передчасна. Вже через хвилину чорний лімузин заднім ходом заїхав на своє колишнє місце, затуливши приємний краєвид із вікон ресторану.

– На греця такі широкі автобуси робити?! – роздратовано кинув Сергій, сідаючи за стіл.

Налив собі «заспокійливу» чарочку, випив і повернув погляд на Ніка, який у цей момент поринув у свої думки, що викликали в нім раптом невпевненість. Він прокрутив у пам’яті вранішню телефонну розмову, таку конкретну й начебто зрозумілу. Ні, завдання було поставлене по-військовому ясно, але щось викликало внутрішній опір, розгубленість. Нік зрозумів причину: їхнє завдання можна було назвати й іншим словом – провокація. І тут, зіткнувшись з об’єктом провокації – старим абсолютно сумирного вигляду, який, окрім гордого звання хазяїна ресторану, був іще й кухарем, і офіціантом одночасно, в думки Ніка закрався сумнів. Із ним, із цим сумнівом, треба було боротись. Адже й сумнів-то був слабеньким, чимось із минулого, легкого і зрозумілого.

Тепер же він уже не військовий, тепер світ навкруги набагато складніший, і багато речей і людей не відповідають своїй суті. Та і цей старий, на вигляд простий і привітний, – чому Нік мусить хвилюватися за нього? Якщо він нічим не забруднений, то й боятися йому нічого, і за нього хвилюватися не варто. Те, що сказав Сахно з приводу ресторану-пральні, цілком може виявитися правдою.

Коротше, потрібно робити, що сказали, і все з’ясується.

Хазяїн ресторану виніс із низеньких дверей дві великі тарелі, у прямому смислі завалені їжею. Половину займала відбивна якогось незвично великого розміру, залита грибним соусом, а на другій половині акуратними гірками височів різноманітний гарнір. Тут були і картопля-фрі, і відварений буряк, і кулька жовтого рису, посипана якоюсь зеленню.

Рясна слина витіснила думки з голови Ніка. Він подивився на Сахна, який, схоже, з не меншим захватом розглядав усе це, що вже стояло перед ними.

– Ще горілочки? – послужливо запитав Погодинський. Нік обернувся до старого, їх погляди зустрілись, і блакитні очі Погодинського, свіжі та живі, що наче були років на тридцять молодші за хазяїна, всміхнулися Ніку.

– Так, іще грамів триста.

Хазяїн ресторану кивнув і пішов.

Сергій із азартом шматував ножем відбивну, ніби хотів спершу всю її нарізати дрібними шматочками, а потім ураз ковтнути. Ніку поспішати не хотілося.

Оновлена карафка з горілкою опустилася на скатертину столу, й тут Сергій підвів на старого очі.

– До речі, згадай, ти нікому не заборгував? – запитав він цілком спокійно.

Його очі були холодні й гострі і немов суперечили застиглій напівусмішці губ.

Погодинський вмить напружився. Завмер. Перевів погляд із Сахна на Ніка.

Ніку стало ніяково. Він ніби й радий був, що Сергій перший зайнявся справою, але тепер треба було підключатися. Неучасть у виконанні завдання прирівнювалася до дезертирства.

– Так, пригадай будь ласка! – сказав Нік.

– А кому я можу бути боржником? – запитав старий.

– Та хоч би Ніколасу Ценну, – мовив Сахно.

Погодинський мовчки відійшов на крок убік. Якось дуже спокійно окинув поглядом свій ресторан. Потім кивнув і сховався за низенькими дверима, які, очевидно, вели на кухню.

– Слухай, ти мене коли-небудь своєю ввічливістю дістанеш! – мовив Сахно.

– Нічого, – заспокоїв його Нік. – Ти пий, пий! Не всім же бути таким розв’язним!

– Твоє здоров’я! – Сахно підняв чарочку і ковтнув. Хруснув огірочком.

Тиша ресторану, що раніше підтримувала в душі у Ніка спокій, тепер почала дратувати. Захотілося шуму або музики.

Озирнувшись на всі боки і не помітивши ні колонок, ні магнітофона, він зупинив свій погляд на низеньких дверях, через які входив-виходив хазяїн цього закладу. І раптом ця ж тиша ще сильніше налякала його. Він мовби ще раз побачив, як Погодинський байдужкувато окинув поглядом свій ресторанчик, кивнув і сховався за цими дверима. Нік уявив собі, як старий зараз дістає пістолет, щоб застрелитися. Він же міг подумати, що вони прийшли по його душу!

Забувши про Сахна, Нік підвівся і квапливо попрямував до дверей і вже підходив до них, коли вони несподівано розчахнулись, і в отворі з’явився Погодинський. Обличчя старого було, як і раніше, відчуженим, неживим.

Вони зупинилися один навпроти одного.

Старий зітхнув. Витягнув із кишені кухарської куртки конверт. Мовчки простягнув його Ніку. Нік автоматично взяв конверт і заховав у внутрішню кишеню піджака.

– Щось іще замовлятимете? – запитав старий, і в голосі його раптом з’явилася неймовірна втома.

– Дві кави і рахунок, – сказав Нік. Повернувся до столу.

– Чим він нас там порадував? – запитав Сахно.

– Що?

– У конверт заглядав?

Нік дістав конверт, витягнув звідти банківський чек. Серце калатало, і кров ніби відринула від кінчиків пальців, якими він тримав цей красивий рожевий папірець, що повідомляв, що Дойчебанк має виплатити дев’яносто тисяч марок Ніколасу Ценну.

– Ну? – Сергій горів од нетерпіння.

– Чек на дев’яносто тисяч, – сказав Нік.

Двері з кухні знову відчинились, і Нік квапливо заховав чек із конвертом у кишеню піджака.

Погодинський поставив на стіл дві чашки кави.

– А рахунок? – запитав Нік.

– Ви жартуєте? – похмуро запитав Погодинський.

– Жартує-жартує, – хихикнув Сахно.

– Та не жартую я, – Нік раптом розсердився. – Де рахунок?

Старий подивився на Ніка абсолютно отупілим поглядом. Відійшов убік, дістав із кишені блокнотик і ручку. Заповнив бланк рахунку і простягнув Ніку.

Нік відрахував сорок сім марок і простягнув хазяїнові ресторану.

Той узяв гроші й застиг, наче не знав, що йому тепер робити з цими грошима.

– Ходімо! – Нік роздратовано подивився на Сергія. Той долив горілку з карафи в склянку з мінеральною водою, випив залпом.

– Вибачте, – заговорив раптом Погодинський. – Моя вам порада – не намагайтесь отримати гроші по чекові в Моншау. Їдьте краще в місто більше – в Дюрен або Ахен. Розумієте?

Нік кивнув, хоча і не зрозумів сенсу такої поради.

Вони вийшли з ресторану. Похоронний лімузин повільно від’їхав, зник із очей Погодинського, відкривши улюблений пейзаж, цю картинку спокійного красивого життя, до якого він багато років колись присусідив своє непросте, але й невибагливе життя.

А чорний лімузин тим часом виїжджав на лісову дорогу, залишаючи позаду дивне красиве містечко – центр перестаркуватого туризму. Сахно міцно тримався за кермо, немов боявся, що, відпустивши його, звалиться набік. Нікові було абсолютно байдуже, що його водій п’яний. Він знову боровся із власними сумнівами, які, до того ж, уже ослабли й поступово розчинялися, поступаючись аргументам нового життя, аргументам нових думок. А дорога знову бігла сосновим лісом, і крони, що ховали її від неба, обманювали й хід часу. Аж поки Нік не глянув на годинник, бо йому здалося, що вже вечір. Але годинник показував чверть на п’яту, а отже, вечір був