Андрій Юрійович Курков - Гра у відрізаний палець

Він дістав автомобільний атлас. Відшукав там і Дюрен, і Ахен. Потім обернувся до Сахна, і аж похолов: Сергій майже лежав на кермі, дивлячись уперед на дорогу примруженими від п’яної втоми очима.

– Гальмуй! – наказав йому Нік.

Сахно з’їхав з дороги, зупинив машину.

– Проспись, потім поїдемо далі!

– Запросто! – мовив неслухняним язиком Сахно, тут же притулився до своїх дверецят і заплющив очі.

Нік вийшов із машини. Пройшовся серед сосен. Утома починала долати і його. Теж захотілося спати. Він повернувся в машину, відкрив задні дверцята й улігся просто на жорсткий подіум для труни. Покрутився, затих.

Ранній вечір під кронами сосен міг здатися ніччю.

36

Наступний день Віктор майже повністю простирчав у своєму кабінеті, сидячи за столом в очікуванні подій і телефонних дзвінків. Кілька разів він виходив до машини і заглядав у багажник, сам у душі кепкуючи з себе. Нових трупів не було, але й Георгій не дзвонив. Заходив кілька разів стажист Занозін, повідомляв, що Грищенко на чергування не вийшов і вдома не з’явився.

А коли надвечір задзвонив мобільний, і Георгій повідомив, що підкинутий Вікторові труп належав старлею Грищенку, Віктор зовсім не здивувався.

– Так, до речі, під’їдь зранку туди, де ти його вивантажив. Пройдися по будинку, може, знайдеш що-небудь цікаве, – сказав Георгій.

– А хазяї?

– Хазяї вже у морзі. Не хотіли дверей відчиняти.

– Себто як? – здивувався Віктор.

– А отак. Почали стріляти ні з того ні з сього. Довелося відмовитись від діалогу.

– То там хтось є? – нервово запитав Віктор.

– Є-є, їдь уранці. Тебе пропустять.

Уранці Віктор насамперед перевірив багажник і тільки після цього сів за кермо. Поки їхав до траси – дивувався з відсутності людей на «дорозі життя». Коли вже виїхав на асфальт, дійшло, що сьогодні субота, й нормальні люди ще вилежуються під ковдрою. А він навіть не сказав своїм, що пішов.

«Ну та нічого, я ж туди й назад», – подумав він у своє виправдання.

Машин на дорогах було мало, і місто Віктор перетнув легко. Виїхав на проспект Перемоги. Позаду залишилося Святошине, почалася Житомирська траса.

Пригальмувавши біля автобусної зупинки «Корчагінець», далі поїхав повільно і звернув праворуч.

Зупинив машину біля знайомої огорожі на путівці. Вийшов. Поруч шумів сосновий ліс, – неголосно, мовби ще не зовсім прокинувся.

Помітив знайомі масні плями на дорозі. Озирнувся туди й сюди. Нікого.

Підійшов до прочинених гаражних воріт. Помітив, що і хвіртка праворуч від воріт прочинена. І тиша, якась неприродна для місця, де живуть люди. Щоправда, Георгій сказав, що люди тут більше не живуть. Але має бути охорона! Пройшов у хвіртку і помітив порожню собачу будку, над якою блищав натягнутий плетений дріт, що йшов за ріг двоповерхового цегляного будинку. Вгадавши призначення цього дроту, Віктор обережно заглянув за ріг і там побачив німецьку вівчарку, що лежала на землі із простреленим боком. Від її нашийника йшов довгий повідець, що закінчувався залізним кільцем, надітим на цей дріт.

Віктор повернувся до порога будинку, штовхнув глухі дубові двері, вони піддалися.

Тиша в будинку ще більше збентежила. Він завмер, знову прислухався. Стало моторошно. Георгій дав зрозуміти, що місце охороняється, але де ж ця охорона?

Короткий передпокій закінчувався іншими прочиненими дверима, за якими було видно кімнату. Праворуч перед дверима починалися дерев’яні сходи на другий поверх. Віктор тільки заглянув у цю кімнату й попрямував нагору. Сходинки тихенько скрипнули.

Нагорі розташовувався нещодавно відремонтований зал. Видно, до ремонту цим мансардним поверхом не користувалися. Але тепер тут стояли три канапи, великий обідній стіл, телевізор «Sony» з величезним екраном. Письмовий стіл, завалений якимись паперами, стояв у самому кутку зали. Віктор насамперед підійшов туди, схилився над столом. Якісь накладні, листи, пачка журналів «Итоги».

Папери та листи швидко настроїли Віктора на робочий лад. Він дістав із кишені носову хустку, взявся нею за ручку шухляди, висунув. Там побачив записник, диктофон, кілька касет і медичного вигляду коробочку з нержавіючої сталі з двома бічними ручками. Колись у них удома в такій коробочці лежали шприци. Було це давно, дуже давно, в дитинстві. Мама робила уколи бабусі, та щоразу перед цим ставила коробочку зі шприцами на газ.

Він підняв кришку медичної скриньки і побачив знайомі і незнайомі хірургічні інструменти: широкий скальпель, три нержавіючі пилки із зубчиками різних розмірів і медичні кусачки.

Замислившись, Віктор опустив погляд на свої руки, на носову хустку. Щось в усьому цьому здалося йому нелогічним, дивним. Не може ж бути, що він перший слідчий у цьому будинку після стрілянини, слідів якої, до речі, він і не помітив! Хтось із криміналістів зобов’язаний був усе це оглянути відразу після звільнення будинку від хазяїв. Але тоді мали вилучити й відвезти звідси всі ці папери, листи, все майно. А після цього за правилами будинок мусили опечатати і виставити охорону. Але тут усе на місці, охорони не видно, предмети немов самі рвуться бути свідками та свідчити! Абсурд!

Віктор заховав носову хустку у кишеню. До чого ця обережність? Відбитки пальців уже мали зняти. Але що робити з усіма цими паперами? Сідати на одну з канап і читати?!

Абсурдність ситуації збивала його з пантелику, заважала зосередитися.

«Ні, – подумав він. – Залишатися тут безглуздо. Потрібно зібрати все найцікавіше і відвезти на роботу. А там уже спокійно розібратися…»

Трель мобільного відвернула його від думок. Він витягнув мобільний з кишені піджака.

– Ну як там? – запитав Георгій.

– Дивно. Все дуже дивно. Ніякої охорони, купа цікавих речей!..

– І що ж ти збираєшся робити? – поцікавився Георгій.

– Напевно, зібрати найцікавіше й відвезти на роботу?

– Ставлю тобі двійку з плюсом!

– За що?

– Двійку за те, що хочеш відвезти все на роботу, а плюс – за рішення відвезти.

– Так куди тоді везти?

– Додому, – підказав Георгій. – До речі, охорона там є, ти просто її не бачиш! Приїдеш додому – передзвони мені.

Заховавши мобільний у кишеню, Віктор уже вкотре прислухався до тиші цього будинку, озирнувся навсібіч, пройшовся уважним поглядом по стінах і стелі. І тут погляд його вихопив у верхньому кутку зали об’єктив маленької відеокамери.

«Он воно що! – зрозумів Віктор, підходячи до відеоока. – Яка ж це охорона? Сидить собі хто-небудь за монітором кілометрів за тридцять звідси, а може, й не сидить, а просто все на плівку пишеться, так само, як даішний радіоефір…»

Знахідка не заспокоїла Віктора, скоріше навпаки. Відчуття відносної безпеки минуло. Захотілося якнайшвидше покинути цей будинок.

Побіжно оглянувши перший поверх і гараж, Віктор знайшов велику картонну коробку, піднявся з нею на мансардний поверх і