Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

На честь цієї події на мені були моя блакитна стьобана міні-сукня, на шиї — шалик із малюнком кінських вудил по краях і пара шкіряних чобіт для верхової їзди.

Вілл уважно вивчав мене, а потім розвернув свій візок і відхилився, щоб краще бачити свого доглядача.

— Ти ж давно цього хотів, правда, Натане?

Я подивилася на Натана.

— Та-а-ак, — промовив він і сліпуче всміхнувся. — Так, справді. Їдьмо до коників.

Звичайно ж, я попередила його. Подзвонила йому в п’ятницю та запитала, коли зможу позичити його на день. Трейнори погодилися платити йому понаднормово (Віллова сестра поїхала до Австралії, і, я думаю, вони хотіли бути впевнені, що хтось «розумний» буде супроводжувати мене), але я не була певна, що ми зробимо це до неділі. Це здавалося ідеальним початком — гарний день, менш як півгодини їзди.

— А що, як я скажу, що не хочу їхати?

— Тоді ти будеш винен мені сорок фунтів, — сказала я.

— Сорок фунтів? Як ти це порахувала?

— Мій виграш. П’ять фунтів у ставці на «перемогу або призове місце» вісім до одного. — Я знизала плечима. — Звабливий — це безпрограшний варіант.

Мені здавалося, що я вивела його з рівноваги.

Натан ляснув долонями по колінах.

— Звучить переконливо. Ще й день погожий, — сказав він. — Спакувати обід?

— Ні, — відповіла я. — Там є гарний ресторан. Коли мій кінь прийде перший, з мене обід.

— А ти часто ходиш на перегони? — спитав Вілл.

І перш ніж він зміг сказати щось іще, ми загорнули його в куртку, і я вибігла надвір, щоб розвернути машину.

Я все спланувала. Однієї чудової сонячної днини ми приїжджаємо на іподром. Там на блискучих довгоногих рисаках повз нас проноситимуться жокеї в яскравому вбранні. Можливо, там буде духовий оркестр або й навіть два.

Трибуни повнитимуться радісними людьми, і ми знайдемо місце, звідки будемо розмахувати виграшними квитанціями. Віллів дух конкуренції завдасть йому чосу, і він не зможе опиратися бажанню все прорахувати й виграти більше, аніж Натан чи я. Я продумала все. А потім, коли нам набридне дивитись на коней, ми підемо в хороший ресторан на іподромі й смачно пообідаємо.

А варто було б послухати батька.

— Хочеш знати, що таке «тріумф надії над досвідом»[20]? — запитав він. — Це планування веселих вихідних для родини.

Усе почалося з паркування. Ми доїхали туди без пригод. Я вже мала якусь певність, що Вілл не перевернеться, якщо їхатиму швидше ніж п’ятнадцять миль на годину. Я перевірила маршрут у книгозбірні й майже всю дорогу весело щебетала, коментуючи красиве блакитне небо в сільській місцевості та відсутність заторів. На вході на іподром черги не було, а він сам, треба визнати, був трохи меншим, ніж я сподівалась, і паркованка була позначена.

Одначе ніхто не попередив мене — вона була на траві, ще й на траві, по якій часто їздили тієї вологої зими. Ми знайшли місце (це було не важко, адже паркованка була наполовину порожня), і майже відразу після того, як ми опустили пандус, Натан стривожився.

— Тут занадто м’яко, — сказав він. — Вілл загрузне.

Я подивилась на трибуни.

— Якщо ми зможемо добратись до доріжки, все буде гаразд.

— Цей візок важить тонну, — сказав він. — А туди футів із сорок.

— Та ну. Ці візки мають бути розраховані на м’яку землю.

Я обережно опустила візок, і колеса одразу вгрузли на кілька дюймів.

Вілл нічого не сказав. Він зніяковів і мовчав більшу частину півгодинної їзди. Ми стояли поруч із ним і налаштовували візок. Знявся вітер, і щоки Вілла порожевіли.

— Ходімо, — мовила я. — Ми зробимо це самі.

Я була переконана, що ми зможемо дістатися туди без сторонньої допомоги.

Ми нахилили Вілла назад. Я взяла одну ручку, а Натан взяв другу, й ми протягнули візок до доріжки. Ми рухалися повагом, не останньою чергою тому, що я постійно зупинялася, бо в мене боліли руки й мої новесенькі чоботи вкрилися товстим шаром бруду. Коли ми нарешті дісталися до алеї, Віллове покривало трохи зсунулось і якимось чином попало між колеса; один край подерся й забруднився.

— Не хвилюйся, — сухо проказав Вілл. — Це всього-на-всього кашемір.

Я не звернула на нього уваги.

— Добре. Ми зробили це. Тепер попереду найцікавіше.

О, так. Найцікавіше попереду. Хто додумався поставити на іподромі турнікети? Натовп людей їм певно не загрожував. Таке враження, неначе море шанувальників могло скандувати ймення скакового коня, погрожуючи заворушеннями, якщо Любий Чарлі не виграє в третьому заїзді, й загнати працівниць стайні в загін. Ми з Натаном подивилися на турнікет, відтак на візок, а потім одне на одного.

Натан підійшов до каси й пояснив касирці нашу ситуацію. Вона нахилила голову, щоб подивитись на Вілла, й вказала нам на дальній кінець трибуни.

— Вхід для інвалідів он там, — сказала вона.

Вона проказала «інваліди» так, немов брала участь у конкурсі дикторів. До місця було добрячих двісті ярдів. До того часу блакитне небо раптово посіріло й знявся несподіваний шквал. Ясна річ, парасольки я не мала. Я без угаву весело коментувала, як це смішно і як безглуздо, що в мене в самої стали в’янути вуха.

— Кларк, — сказав Вілл нарешті. — Охолонь, добре? Ти мене втомлюєш.

Ми купили квитки на трибуни й відчули слабке полегшення, коли нарешті туди дістались. Я викотила Вілла в криту зону якраз біля основної стійки. Доки Натан наливав Віллові щось попити, я могла роздивитися інших любителів верхогонів.

Унизу трибуни було досить приємно, незважаючи на краплі дощу. Над нами, на заскленому балконі, чоловіки в костюмах передавали жінкам в ошатному вбранні келихи шампанського. Там здавалося тепло й затишно, і я припускала, що це VIP-зона, на яку в прейскуранті в касі була захмарна ціна. Ті люди мали маленькі значки, вишиті червоною ниткою, що засвідчували про особливий статус. На секунду я задумалась, чи не перефарбувати нам наші блакитні значки, але вирішила, що як ми тут єдині з інвалідним візком, то це впадатиме в очі.

Поруч із нами, стискаючи пластикові горнятка кави та пласкі пляшки, стояли чоловіки в костюмах і жінки в елегантних твідових пальтах. Вони мали трохи буденніший вигляд, і значки в них теж були блакитні. Я подумала, що це, очевидячки, тренери, стайничі та інші люди, які мають стосунок до коней. Біля трибуни, поряд з маленькими білими дошками, стояли букмекери й так дивно розмахували руками, що я нічого не розуміла. Вони черкали нові комбінації цифр і витирали їх, знов писали та знову рукавами витирали. А далі, немов