Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

спальня, а не шафа, а в тебе була краща кімната тільки тому, що тобі вистачило дурості залетіти.

— Луїзо! — вигукнула мама.

— А ти, якби не була така тупа, давно б мала нормальну роботу. Ти могла б уже мешкати у власній оселі. Бо ж доволі доросла. Чи в чому тут річ? Ти нарешті дібрала глузду, що Патрик ніколи не посватається до тебе?

— Годі! — гаркнув тато. — З мене досить! Трино, йди на кухню. Лу, сядь і запхайся. У моїм житті було достатньо стресу й без ваших сварок і вереску.

— Якщо ти думаєш, що я допоможу тобі з тим дурним списком, то подумай ще раз, — просичала Трина, коли мама витягувала її за двері.

— Гаразд. Не треба мені твоєї допомоги, дармоїдко, — мовила я й пригнулася, бо тато пожбурив у мене газетою.

***

У суботу вранці я пішла до книгозбірні. Гадаю, не була там іще зі шкільних часів — можливо, через страх, що мені пригадають книжку Джуді Блум[18], яку я загубила в сьомому класі, й коли увійду через вікторіянські двері, то липка офіційна рука дотягнеться до мене, вимагаючи штраф розміром 3 853 фунти.

Я пам’ятала її зовсім не такою. Половину книжок, здавалося, замінили компакт-та dvd-диски. Величезні книжкові полиці повнилися аудіокнигами, стояли навіть стенди з вітальними листівками. І тихо там не було. З кутка дитячої книжки долинали звуки співу й плескіт у долоні — там саме розташувалася група матері й дитини. Люди читали журнали й тихо теревенили. Відділ, де старі чоловіки колись засинали над безкоштовними газетами, зник — теперечки там стояв здоровецький овальний стіл з комп’ютерами, розставленими по всьому периметру. Я обережно сіла за один з них, сподіваючись, що ніхто не дивиться. Комп’ютери, як і книжки, — царина моєї сестри. На щастя, тутки, схоже, відчули моє схвилювання: бібліотекарка зупинилася біля мого столу й простягнула мені картку та ламінований аркуш з інструкціями. Вона не стала стовбичити в мене над головою, просто пробурмотіла, що сидітиме за столом, якщо мені потрібна буде допомога, і я залишилась сама на хиткому стільці перед порожнім екраном.

Єдиний комп’ютер, з яким я контактувала, належав Патрикові. Він користувався ним, щоб завантажувати фітнес-плани або замовляти в Амазоні книжки про спорт. Якщо він іще для чогось його використовував, то я про це знати не мала бажання. Я все робила за інструкціями бібліотекарки, двічі перевіряла кожен етап, і в мене вийшло. Як не дивно, це працювало. Це не просто працювало — це було легко.

За чотири години я мала перші пункти мого списку.

І ніхто не згадав про Джуді Блум. Певно, тому, що я скористалася читацьким квитком сестри.

Дорогою додому я заскочила в канцтовари й купила календар. Не щомісячний календар, перегорнувши сторінку якого можна побачити свіжу світлину Джастина Тимберлейка чи гірських поні. Це був настінний календар — такий можна побачити в офісі, на них перманентним маркером позначають корпоративні свята. Я купила його зі жвавістю людини, якій не терпеливиться зануритися в адміністративні справи.

Удома, у своїй маленькій кімнатці, я розгорнула його, пришпилила до дверей і позначила дату, коли почала працювати в Трейнорів, — на початку лютого. Тоді я відрахувала кілька місяців уперед і позначила дату 12 серпня, яка мала настати за чотири місяці. Далі відступила крок і якийсь час дивилася на позначене, намагаючись надати цьому маленькому чорному кільцю бодай частину тої ваги, яку воно позначало. І що довше я визиралася, то краще починала розуміти, що взяла на себе.

Я повинна була наповнити ці маленькі білі прямокутники силою речей, які можуть дати щастя, достаток, задоволення тощо. Я мусила заповнити їх хорошими емоціями, яких людина, маючи безсилі руки та ноги, не може дістати самотужки. Я мала заповнити чотири місяці далекими подорожами, гостинами, обідами та концертами. Я повинна була придумати, як практично зробити це все реальним, як усе це здійснити й підготуватися, щоби часом не зазнати поразки.

А потім мала переконати Вілла зробити це. Я дивилася на свій календар, маркер завмер у моїй руці. Цей маленький клаптик ламінованого паперу раптом породив цілу купу відповідальності.

Я мала сто сімнадцять днів, щоб переконати Вілла Трейнора в тому, що в нього є причина жити.

11

Є місця, де на зміну пір року вказують перелітні птахи або припливи та відпливи. Тут, у нашому маленькому містечку, ця роль належала туристам. Спочатку в яскравих плащах із поїзда або з машин витікали несміливі людські струмочки, стискаючи в руках путівники й членські квитки Національного трасту, а коли повітря прогрівалося й сезон доходив розпалу, автобуси з шипінням заповнювали всі вулички, американці, японці та інші групи іноземних школярів усіювали весь периметр замку.

У зимові місяці мало що було відчинене. Багатші власники крамниць проводили ці довгі похмурі дні в заміських будинках за кордоном, а стійкіші відвідували різдвяні заходи, крамарюючи на святкових концертах у парку чи на ярмарку ремесел. Та коли температура піднімалася, паркованки біля замку наповнювались транспортними засобами, у місцевих пабах замовляли «Обід орача»[19], і за декілька сонячних тижнів місто знову перетворювалося з сонного базарного містечка на традиційне англійське туристичне місто.

Я піднімалась на пагорок, оминаючи перших у цьому сезоні туристів, які притискали до себе свої гаманці на пасах і гортали путівники, тримаючи напоготові фотоапарати, що от-от закарбують вид замку навесні. До декого я всміхнулася, інших сфотографувала. Дехто з тутешніх мешканців скаржився на туристичний сезон — через затори, переповнені громадські туалети, дивні замовлення в кав’ярні «Булочка з маслом» («У вас немає суші? А ролли є?»). Але не я. Мені подобалось дихати іншим повітрям і спостерігати за життям, віддаленим від мого власного. Мені подобалося чути акценти й вгадувати, звідки приїхали їхні власники, вивчати одяг людей, які ніколи не бачили каталогу «Некст» і не купували пачку трусів у «Маркс-енд-Спенсер».

— Маєш бадьорий вигляд, — сказав Вілл, коли я кинула сумку в передпокої. І слова ті прозвучали немов образа.

— Бо це відбудеться сьогодні.

— Що сьогодні?

— Наша прогулянка. Ми беремо Натана та їдемо дивитися кінні перегони.

Вілл і Натан перезирнулись. А я мало не розсміялась. Бо ж була така рада, завваживши, як погідно надворі! Тільки-но побачила сонце, вже знала — усе буде добре.

— Перегони?

— Еге. Перегони без перепон. — Я вийняла з кишені блокнот. — Лонґфілд. Якщо поїдемо зараз, то встигнемо туди якраз на третій забіг. І я зробила п’ятифунтову ставку на «перемогу або призове місце» Звабливого, тож нам краще поквапитися.

— Перегони.

— Так. Натан