Кетрін Стокетт - Прислуга

— Містере Джонні, це не моя справа. Але запевняю, що міс Селія не підтримує стосунків поза домом.

Він киває.

— Ви маєте рацію. Дурне запитання.

Заглядаю на двері, гадаючи, коли ж прийде міс Селія. Не уявляю, що вона робитиме, коли виявить тут містера Джонні.

— Слухайте, — просить він — не кажіть їй, що ми зустрілися. Нехай сама все розповість, коли буде готова.

Уперше по-справжньому всміхаюсь:

— То ви хочете, щоб я продовжувала працювати, як раніше?

— Подбайте про неї. Не хочу, щоб вона залишалася в цьому величезному будинку сама.

— Так, сер. Як скажете.

— Я сьогодні зайшов, щоб здивувати її. Хотів зрубати цю мімозу, яку вона так ненавидить, а потім повезти її в місто пообідати. Вибрати їй прикраси на різдвяний подарунок. — Містер Джонні підходить до вікна, визирає та зітхає. — Напевно, доведеться перекусити в місті.

— Я можу приготувати щось. Що ви хочете?

Він обертається й усміхається, як дитина. А я витягую з холодильника всілякі продукти.

— Пам’ятаєте ті свинячі відбивні, що ви якось готували? — Він починає кусати ніготь. — Приготуєте їх на цьому тижні?

— Зроблю сьогодні на вечерю. У морозилці є кілька штук. А завтра на вечерю курятина з галушками.

— О, Кора Блу теж таке готувала.

— Сідайте за стіл, а я зроблю вам ситний сендвіч із беконом, салатом і помідорами. Візьмете із собою у вантажівку.

— І хліб підсмажите?

— Звісно. Хороший сендвіч не роблять на сирому хлібі. А після обіду спечу славетний карамельний торт від Мінні. А наступного тижня підсмажимо сома.

Нарізаю бекон для сендвіча, ставлю сковороду на вогонь. У містера Джонні щирий чистий погляд. І всміхається всім облич­чям. Готую сендвіч і загортаю в обгортковий папір. Нарешті можна когось погодувати із задоволенням.

— Мінні, мушу запитати? Якщо ви тут… то що ж робить Селія всі дні?

Знизую плечима.

— Ніколи в житті не бачила, щоб біла жінка просто сиділа вдома, як вона. Здебільшого жінки дуже-дуже зайняті, бігають у всяких справах, поводяться так, наче роботи в них більше, ніж у мене.

— Їй потрібні подруги. Запитаю свого приятеля Вілла, може, його дружина заїхала б до нас і навчила Селію грати в бридж, ввела її у свою групу. Я знаю, що Гіллі завжди в цьому перша.

Втуплююся в нього, мовби, як зачаїтися, то цього не станеться. Нарешті питаю:

— Це ви про міс Гіллі Голбрук говорите?

— Ви з нею знайомі?

— Ну… — Насилу ковтаю грудку, що підкотила до горла від думки, що міс Гіллі з’явиться в цьому будинку. Міс Селія дізнається про Страшний жах. Ці двоє ніколи не стануть подругами, але, закладаюся, що заради містера Джонні міс Гіллі зробить усе.

— Я зателефоную сьогодні ввечері Віллу, попрошу його знову. — Він дружньо поплескує мене по плечі, і я раптом знову замислююся над тим словом, «правда». І Ейбілін розповість міс Скітер про все. Якщо правда вилізе назовні, мені кінець. Я посварилася не з тією людиною, от і все.

— Я залишу вам свій робочий телефон. Телефонуйте, якщо у вас виникнуть проблеми, гаразд?

— Так, сер, — відповідаю я, відчуваючи, як жах стирає всю радість полегшення, що я відчула сьогодні.

Міс Скітер

Розділ 11

Зараз зима практично на всій території країни, але у маминому домі вже скрегіт зубів і заламування рук. Ознаки весни з’явилися надто рано. У татка бавовняна істерія, він мусив додатково найняти десять робітників для того, щоб зорати та засіяти тракторами поле. Мама вивчає «Альманах фермера», та вона мало що тямить у посівах.

— Кажуть, що це буде найвологіший рік, — зітхає вона. «Чарівне сяйво» після кількох перших разів діяло вже не так добре. — Спробую купити у «Бімонз» іще декілька баночок спрею, нового, екстрасильного.

Мама відволікається від «Альманаху» й, примружуючи очі, дивиться на мене.

— А навіщо ти так вирядилась?

Я в найтемнішій сукні й темних панчохах. Із чорним шарфом на голові я, мабуть, більше схожа на Пітера О’Тула у фільмі «Лоренс Аравійський», ніж на Марлен Дітріх. Остогидла червона сумка звисає з плеча.

— Маю кілька справ увечері. Потім у мене зустріч із… дівчатами. У церкві.

— У суботу ввечері?

— Мамо, Богу байдуже, який зараз день тижня, — відповідаю й квап­люся до машини, допоки вона ще чогось не запитала.

Сьогодні ввечері я йду на наше перше з Ейбілін інтерв’ю.

Моє серце калатає, я швидко їду асфальтованими міськими дорогами в напрямку до району для темношкірих. Я ніколи раніше не сиділа за одним столом із негритянкою, якій за це не заплатили. Інтерв’ю відкладали більше як місяць. Спершу прийшли свята, й Ейбілін мусила працювати до пізнього майже щодня, пакуючи подарунки та готуючи до святкової вечері в Елізабет. У січні я почала панікувати, бо Ейбілін підхопила грип. Боюсь, що я чекала надто довго, місіс Стайн може втратити інтерес чи взагалі забуде, чому вона погодилася прочитати це.

Я їду «кадилаком» крізь темряву, повертаючи на Ґессум-­авеню, вулицю, де живе Ейбілін. Краще б я взяла стару вантажівку, але мама тоді би щось запідозрила, й таткові вона потрібна в полі. Зупиняюся навпроти занедбаного, наче населеного привидами, дому, що за три будинки від дому Ейбілін, як ми й запланували. Передня тераса дому «з привидами» осіла, у вікнах немає шибок. Я ступаю в темряву, замикаю дверцята та швидко йду. Голова схилена, мої підбори дзвінко цокають по тротуару.

Гавкає пес, і мої ключі із брязкотом падають на тротуар. Швидко озираюсь, піднімаю їх. Дві групи темношкірих людей сидять на ґанках, спостерігають, похитуючись у своїх кріслах-гойдалках. На вулиці немає ліхтарів, тому важко сказати, хто ще мене бачить. Я йду далі, почуваючись такою самою помітною, як і мій «кадилак»: великий і білий.

Наближаюсь до номера 25, будинку Ейбілін. Востаннє озираюся, шкодуючи, що приїхала на десять хвилин раніше. Район для темношкірих здається таким віддаленим, хоча насправді він лише за кілька миль від частини міста, де мешкають білі.

Тихенько стукаю у двері. Чутно кроки, й щось усередині захряснулось. Ейбілін відчиняє двері.

— Заходьте, — шепоче вона, швидко зачиняє за мною двері та повертає ключ.

Я ніколи не бачила Ейбілін у чомусь іншому, крім білої уніформи. Сьогодні вона в зеленій сукні з чорною облямівкою. Не можу не зауважити, що в себе вдома вона здається трохи вищою на зріст.

— Почувайтесь, як удома. Я швидко повернусь.

Навіть з однією лампою у вітальні темно, вона сповнена сутінкових тіней. Штори затягнені та зашпилені, немає жодної шпаринки. Я не знаю, чи так завжди, чи лише через мене. Сідаю на вузький диван. Поряд стоїть дерев’яний кавовий столик, накритий плетеною скатертиною ручної роботи. Підлога незастелена. Шкодую, що одягла таку дорогу сукню.

За кілька хвилин Ейбілін повертається, несучи на таці чайник, дві різні чашки й паперові серветки, згорнені трикутниками. Я чую аромат спеченого нею печива з корицею. Вона наливає чай, і кришечка на чайнику брязкотить.

— Вибачте, у мій дім іще ніколи не приходили білі, — перепрошує вона, притримуючи кришечку.

Я всміхаюся, хоча розумію, що це зовсім