Кетрін Стокетт - Прислуга

— Дякую, смачний чай, — говорю.

Вона сідає, складаючи руки на колінах, і дивиться на мене в очікуванні.

— Думаю, що спочатку ви опишете кількома словами про себе, а потім перейдемо до запитань, — починаю я. Виймаю свій записник і проглядаю заготовлені запитання. Вони раптом здаються мені банальними, непрофесійними.

— Добре, — погоджується вона. Ейбілін, обернена до мене, сидить на дивані дуже рівно.

— Отже, почнемо, е-е, коли і де ви народились?

Вона схвильовано ковтає та киває.

— 1909. Плантація П’ємонт, округ Черокі.

— Чи знали ви, коли були малою, що одного дня станете служницею?

— Так, мем. Так, знала.

Я всміхаюся, чекаючи, поки вона пояснить. Але нічого не відбувається.

— І ви знали це…тому що…?

— Моя мама була служницею. А бабуся була домашньою рабинею.

— Домашньою рабинею. А-га, — кажу я, але вона лише киває. Її руки й далі складені на колінах. Стежить, як я записую її слова.

— Ви… колись мріяли про те, щоб стати кимось іншим?

— Ні, мем, не мріяла, — відповідає вона.

Тут так тихо, що я чую, як ми дихаємо.

— Добре. Тоді… як це, виховувати білу дитину, коли твою дитину вдома… — ковтаю я, засоромлена власним запитанням, — доглядає хтось інший?

— Це як… — вона все ще сидить так прямо, що, здається, їй боляче. — Гм, може, перейдемо до наступного запитання.

— О, гаразд, — кажу я, дивлячись на свої запитання.

— Що вам найбільше та найменше подобається в роботі служниці?

Вона дивиться на мене так, ніби я прошу пояснити якесь грубе слово.

— Я… я найбільше люблю доглядати за дітьми, — шепоче вона.

— Хочете щось додати… до цього?

— Ні, мем.

— Ейбілін, вам необов’язково називати мене «мем». Не тут.

— Так, мем. О, вибачте. — Вона затуляє рота.

Гучний говір долинає з вулиці, й ми обоє озираємося в бік вікна. Ми затихли, мов скам’яніли. Що станеться, коли хтось білий довідається, що я перебувала тут у суботу ввечері, розмовляла з Ейбілін, яка була в повсякденному одязі? Чи ви­кликали б вони поліцію, повідомивши про підозріле зібрання? І раптом усвідомлюю, що так. Нас би заарештували, бо така в них робота. Нас би звинуватили у «порушенні інтеграції» (постійно читаю про це в газетах): вони зневажають білих, які зустрічаються з темношкірими, щоб допомогти їм у боротьбі за громадські права. Наші розмови не мають нічого спільного з інтеграцією, проте чому ж ми зустрічаємось? Я навіть не взяла із собою листів міс Мирни для прикриття.

Помічаю неприхований страх на обличчі Ейбілін. Голоси на вулиці поволі стихають. Я видихаю, та Ейбілін залишається напруженою. Вона не відводить очей від штор.

Проглядаю список, шукаючи запитання, яке б відволікло нас, розвіявши наше нервове напруження. Я все ще шкодую про те, скільки часу вже втратила.

— А що… ви казали, вам не подобається у вашій роботі?

Ейбілін важко ковтає.

— Я про те, чи хочете ви порозмовляти про туалет? Чи про Еліз… міс Ліфолт? Щось про те, як вона вам платить? Вона колись кричала на вас у присутності Мей Моблі?

Ейбілін бере серветку та злегка торкається свого чола. Вона починає говорити, але зупиняється.

— Ми стільки разів говорили, Ейбілін…

Вона затуляє рота рукою.

— Вибачте, я… — Вона встає та швидко виходить у вузький коридор. Двері зачиняються, чайник і чашки брязкотять на підносі.

Минає п’ять хвилин. Вона повертається, тримаючи перед собою рушник, так, як тримала моя мама, коли її нудило та вона не встигала вчасно добігти до туалету.

— Вибачте. Я гадала, що… готова говорити.

Киваю, не впевнена, що робити.

— Я лише … Знаю, ви вже повідомили тій леді у Нью-Йорку, що я погодилась, але… — Вона заплющує очі. — Вибачте. Не думаю, що я зможу. Думаю, мені треба полежати.

— Завтра ввечері. Я… прийду, і ми зробимо краще. Лише спробуємо знову…

Вона хитає головою та стискає рушник у руках.

Дорогою додому мені хочеться себе вдарити. За думки, що спроможна отак просто вдертись у дім і вимагати відповідей. Як я могла припустити, що вона не почуватиметься служницею тільки тому, що ми в неї вдома й вона без своєї уніформи.

Я кидаю погляд на свій записник на білому шкіряному сидінні. Крім того, де виросла Ейбілін, я записала загалом усього дванадцять слів. І чотири з них були «так, мем» і «ні, мем».

На радіостанції Джексона лунає голос Петсі Клайн. Поки я їду кільцевою дорогою, транслюють «Прогулянку після опівночі». Коли я повертаю до Гіллі, звучить «Три цигарки у попільничці». Літак співачки розбився сьогодні вранці, і всі від Нью-Йорка до Міссісіпі й Сіетла у жалобі співають її пісні. Я паркую кадилак і дивлюся на хаотично розбудований білий будинок Гіллі. Минуло чотири дні з того часу, як Ейбілін знудило під час нашого інтерв’ю. Відтоді я нічого від неї не чула.

Заходжу досередини. Стіл для гри в карти накрито в залі, оформленій у довоєнному стилі з дідусевим годинником, що оглушливо цокає, та золотистими спадаючими шторами. Усі вже посідали — Гіллі, Елізабет і Лу-Енн Темплтон, яка замінила міс Волтер. Лу-Енн із тих дівчат, у яких на обличчі величезна усмішка — постійно, вона ніколи не зникає. Тому мені хочеться вколоти її голкою. Навіть коли не дивишся на неї, вона витріщається на тебе з тією штучною зубатою усмішкою. До того ж вона погоджується з усім, що каже Гіллі.

Гіллі бере журнал «Лайф», показує розворот із фотографією будинку в Каліфорнії.

— Вони його називають «лігвом», ніби там живуть дикі звірі.

— О, хіба це не жахливо! — сяє Лу-Енн.

На картинці видно ворсистий килим від стіни до стіни та низькі, обтічної форми дивани, овальні крісла й телевізори, що мають вигляд літаючих тарілок.

У вітальні Гіллі висить портрет генерала Конфедерації вісім футів заввишки. Здається, що то її рідний дідусь, а не троюрідний брат троюрідного діда.

— Так-так. Будинок Труді на вигляд такий самий, — говорить Елізабет. Мене так поглинули думки про інтерв’ю з Ейбілін, що я майже забула про поїздку Елізабет до старшої сестри минулого тижня. Труді вийшла заміж за банкіра, і вони перебралися до Голівуду. Елізабет їздила туди на чотири дні, щоб подивитись на її новий будинок.

— Ну, це просто несмак, ось що це, — підсумовує Гіллі. — Але не сприймай це як закид у бік твоєї сім’ї, Елізабет.

— Як було в Голівуді? — запитує Лу-Енн.

— О, це було ніби сон. А будинок Труді — телевізори в кожній кімнаті. Такі самі недолугі космічні меблі, на яких заледве можна сидіти. Ми ходили до всіх тих модних ресторанів, де обідають кінозірки, пили мартіні та бургундське вино. А одного дня Макс Фактор власною персоною підійшов до столика та розмовляв із Труді так, ніби вони давні приятелі. — Вона хитає головою. — Ніби вони просто зустрілись у крамниці.

Елізабет зітхає.

— Добре, але, на мою думку, ти однаково найгарніша в цій сім’ї, — стверджує Гіллі. — Не те, щоб Труді неприваблива, та в тебе однієї є манери