Вікторія Сурен - Фатальне інтерв'ю, Вікторія Сурен

Спершу я вимикаю сигналізацію через програму на телефоні, опісля витягаю із сумочки електронний ключ, а насамкінець шукаю звичайний. Ворота риплять, коли опиняємося на території будинку, і я знову стаю, наче вкопана.

— А якщо там хтось є?

— Мала б спрацювати сигналізація. Ні?

Звісно, у мене повно різних датчиків руху, і за два роки життя тут тільки одна людина наважувалася перелізти паркан. Це були діти. Один з хлопців вирішив забратися до мого заднього дворика, однак сигналізація виявилася такою гучною, що збудила увесь жилий район.

Я керую нею через телефон, який чомусь хочу вкинути до смітника в кінці приватного сектору. Страх вчепляється в шкіру гострими пазурами, і я намагаюся заблокувати свідомість, завмерти, стискаючи ключі від будинку, але Назарій обходить мене, кивнувши на огорнену ніччю споруду:

— Нумо.

І я рушаю слідом.