Солен Ніра - Академія Арканум, Солен Ніра

Частина 18

— Ключі завжди залишають під квіткою на підвіконні, — прошепотіла Лая, зиркнувши через плече. — Але сьогодні їх немає.

Ми стояли біля зачинених дверей старого архіву Аркануму. Вітер з-під склепінь підземних коридорів тягнув вогкі запахи іржі й пилу. Ніхто не наважувався говорити вголос, ніби самі стіни могли почути.

— І що тепер? — запитала я.

Лая витягла з кишені тонку заколку.

— Тепер я — геній.

Вона повозилась трохи біля замка, і через мить двері клацнули, мов здалися перед її наполегливістю. Усередині було темно. Над головами нависали полиці зі старими рукописами, енергія яких ще зберігалася в повітрі.

— Що ми шукаємо? — прошепотіла я, вмикаючи світильник на кінчику палички.

— Інформацію про «Сингулярних» студентів. Таких, як ти.

Я застигла.

— Це ж просто термін для тих, хто має високий потенціал…

— Це те, що кажуть. Але я знайшла згадку про подібних ще у зошитах Фалька. І всі вони… зникли до другого курсу.

Моє серце калатало.

Ми просунулись глибше. На полицях, загорнуті у темну тканину, лежали старовинні журнали спостережень. Ми дістали один із них. На першій сторінці був запис:

“№4. Енергія нестабільна. Вплив тіней активовано. Контроль відсутній. Спостерігається залежність від емоційних сплесків.”

Лая поглянула на мене. Я знала, що цей опис стосувався мене.

— Це не просто експерименти, Ясемін. Це спостереження. Хтось веде облік. І це хтось із Ради.

Я видихнула.

— Але навіщо? Що вони шукають?

— Виживання, мабуть, — зітхнула вона. — Або нову силу.

У їдальні панувала дивна напруга. Студенти знову зиркали на мене. Після повернення Нолана ситуація не покращилась. І хоча ми майже не перетинались, я відчувала його присутність у кожному кроці, кожному погляді, що затримувався на мені надто довго.

Повернувшись до кімнати, я знайшла під дверима записку. Без підпису.

    “Якщо хочеш знати правду — зустрінемось у Залі Прозорливості опівночі.”

Зала Прозорливості була зачинена ще з першого курсу. Кажуть, у ній бачили щось… або когось. Але в ту ніч я прийшла.

Склепіння залу виблискувало сріблястими візерунками, які світитись почали тільки-но я переступила поріг. В центрі — постать у темному плащі. Обличчя не видно.

— Ти прийшла.

— Хто ви?

— Той, хто бачив, як падала велика Академія. І той, хто не хоче, щоб вона впала знову.

Я наблизилася.

— Чому я? Чому все це відбувається навколо мене?

— Бо ти ключ. Не до відповіді. А до вибору.

— Я нічого не розумію.

— І це добре. Бо коли зрозумієш — вже буде пізно.

Наступного ранку я мовчки дивилася на своє відображення у дзеркалі. Очі здавалися глибшими. Наче я дійсно стала іншою.

У коридорі мене чекала Лая.

— Я знайшла ще одну згадку. Імена. І серед них — твоє.

Я затамувала подих.

— І ще чиєсь?

— Так, — вона подала мені аркуш. — Арсен Нолан.

Мої пальці стиснули папір. Світ завмер.

Я дивилася на аркуш із двома іменами, мов на вирок. Моє — Ясемін Астора. І поряд — Арсен Нолан.

— Це… не може бути просто збіг, — прошепотіла я.

— Це не збіг. Це список. Кожен у ньому — або зник, або змінився до невпізнання, — Лая сіла поряд, обережно стежачи за моєю реакцією. — Можливо, ви обидва якось пов’язані з тією силою, яку досліджують в Академії. Можливо… саме тому він тебе боїться.

— Нолан мене не боїться, — буркнула я, хоча в словах Лаї щось озивалося глибоко всередині. — Він просто… тримає дистанцію.

— А може, захищає. Не тебе — себе.

Я замовкла. Мої думки знову й знову поверталися до його поглядів, до коротких фраз, до тієї миті в саду, коли він торкнувся моєї руки, і магія на мить мов завмерла у повітрі.

— Якщо він у цьому замішаний… я маю знати.

— Згодна. Але обережно, Ясемін. Бо наступний крок може зруйнувати те, що ти ще не встигла збудувати.

Ввечері я пішла до Нолана. Його кабінет був зачинений, але я не постукала. Просто відчинила. Його не було.

Тиша. І камін, що ще жеврів теплом. На столі — розгорнутий звіт. Я обійшла навколо й прочитала перший рядок.

“Суб’єкт №4 демонструє нестабільність при емоційному контакті з куратором.”

Моє серце стиснулось. Далі — діаграми, ескізи магічних потоків, а в самому низу — підпис: Нолан А.

Я зробила крок назад. Що це було? Спостереження? Дослідження? Я — суб’єкт?

Раптом двері клацнули.

— Ви не повинні бути тут.

Його голос змусив мене здригнутись.

— А ви? Ви повинні досліджувати студентів без їхнього відома?

Його постать затулила світло. Очі — темні, мов ніч над Академією.

— Це не те, що ти думаєш.

— Тоді скажи. Прямо зараз. Хто я така? Хто я для тебе? Студентка? Суб’єкт? Помилка?

— Ти — виняток, — прошепотів він. — І це лякає.

Мовчання між нами було гіршим за слова.

— Я думала, що ти… що ми…

— Ти повинна триматися подалі, Ясемін. Зараз не час для почуттів. І не місце. Ти не розумієш, у що ми втягуємось.

— Тоді поясни! Не відштовхуй мене.

Його пальці напружились на дверній рамі. Але він не зробив жодного кроку до мене.

— Йди, поки ще можеш.

— Я не піду.

— Це наказ.

Ці слова боліли сильніше за будь-яку правду. Я дивилася на нього ще мить, намагалася вгледіти хоч щось у його очах, крім цієї крижаної стіни.

І пішла.

Я вийшла з його кабінету, не озираючись. Вперше за весь час навчання тут мені хотілося втекти. Не з академії, не з цього світу — з себе. Із тієї, ким я стала поруч із ним.

Я майже добігла до сходів, коли хтось узяв мене за лікоть.

— Ясемін, — це була Лая, — ти вся бліда. Що трапилось?

— Я бачила звіти… Я в них. Він веде дослідження. І все це не просто здогадки. Я — експеримент, Лає.

— Стоп. — Вона зупинила мене, глянувши серйозно. — Це не все, правда? Там щось більше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍