Хорхе Луїс Борхес - Шість головоломок для дона Ісидро Пароді

помилку. Якось зимової ночі, а це трапилося у двадцять сьомому році, він побачив, як під арками на площі Онсе група жебраків і волоцюг вчинила наругу над якимось нещасним, який лежав на мості, виснажений голодом та холодом. Жалощі Тай Аня стали вдвічі більшими, коли він побачив, що той бідолаха — китаєць. Добра людина подарує іншій листок із чайного дерева[301] — і при цьому не зійде з розуму. Тай Ань влаштував незнайомця, котрий мав досить виразне ім’я Фан Ше[302], у меблеву майстерню Немировського.

Лише деякими тонкими та благозвучними відомостями про Фан Ше я можу поділитися з вами. Якщо вірити побрехенькам із газет, він народився в Юньнані[303] і приїхав до Буенос-Айреса 1923 року, за рік до нашого мага. Він не раз гостинно приймав мене в себе на вулиці Декана Фунеса. Ми разом займалися каліграфією, сидячи в затінку верби, що росла всередині патіо; ця верба нагадувала йому, як він часом казав, густі дерева і чагарники, котрі прикрашали береги водойм, що ними багаті місця, де він народився[304].

— Як на мене, краще б вам уже закінчувати з тими всіма китайськими каліграфіями, викрутасами й іншими витребеньками, — зауважив детектив. — Час розповісти про людей, які мешкали в тому ж, що й він, будинку.

— Добрий актор не вийде на сцену, доки не завершиться будівництво театру, — заперечив Шу Тун. — Спочатку я, без ані найменшої надії на успіх, спробую описати вам дім, а потім — невпевненою рукою — спробую змалювати грубі портрети його мешканців.

— Поспішаю на допомогу, — раптом украй гарячково заговорив Монтенегро. — Споруда на вулиці Декана Фунеса — це дуже цікава masure[305] початку століття, одна з пам’яток нашої інтуїтивістської архітектури, де переможно панують простодушність і розкіш водночас, запозичені в італійців і незначно підкореговані під суворий латинський канон Ле Корбюзьє[306]. Пам’ять мене не зраджує. Ви ж бо вже бачите цей будинок: вчорашня небесно-голуба блакить на нинішньому фасаді перетворилася у щось біле та асептичне; всередині — мирний патіо нашого дитинства, де чорна рабиня сновигала туди-сюди зі срібним чайничком для мате, але тепер патіо затопила повінь прогресу, який приніс сюди екзотичних драконів та різного виду лаковані вироби — властиво, всі ті підробки, що виготовлялися руками нечесного, заповзятого шахрая Немировського. У глибині патіо — дерев’яна халабуда, житло Фан Ше, поряд із халабудою — зелена сумовита верба, яка своїм тужним листям втішає вигнанця в його скорботах. Непоказна, але міцна огорожа у півметра заввишки відділяє ці володіння від сусіднього пустирища; це одне з тих мальовничих пустирищ, які дотепер залишаються незабудованими навіть у самому серці величезного сучасного міста, і куди час від часу місцевий котяра, що живе на даху, приходить пошукати цілющого зілля, щоб залікувати свої болячки — хвороби самотності неприкаяного célibataire[307]. Перший поверх віддали під торговий зал і atelier[308] [309]. Верхній поверх, а я говорю, cela va sans dire[310], про часи, які передували пожежі, був житловим приміщенням, неприступною фортецею at home, окрушиною Сходу, яку перевезли, з усією специфікою і деталями, до нашої федеральної столиці.

— У черевики наставника учні квапляться застромити і свої ноги, — сказав доктор Шу Тун. — Після тріумфу солов’я вуха готові слухати фальшиву пісню селезня. Доктор Монтенегро описав для вас дім, а тепер мій неповороткий тупий язик матиме нахабство описати вам його мешканців. І ось на трон я піднімаю мадам Цинь. *

— У цю мить я готовий відступити набік, — поквапився сказати Монтенегро. — Одначе, вельмишановний доне Пароді, постарайтеся не помилитися, бо пізніше гірко пошкодуєте. Попереджаю: не дай боже вам сплутати мадам Цинь з тими poules de luxe[311], з якими вас, як мені здається, свого часу зводила доля і яких ви, поза сумнівом, обожнювали, і то в найкращих готелях Рив’єри; чий царствений, але притому грайливий образ доповнюють бридкий пекінес[312] і сяючий лімузин на quarante chevaux[313]. Мадам Цинь — це зовсім інший випадок. Я міг би сказати, що вона — блискуче поєднання світської дами та східної тигриці. Сама безсмертна Венера звабливо підморгує нам її розкосими очима, вуста її — пломениста квітка, руки — шовк і слонова кістка, а знадливі вигини її стану — спокусливий avant-garde[314] жовтої загрози[315]. Хочете знати, наскільки ця загроза реальна? Подивіться на полотна Пакена[316] і вбогі лінії Скіапареллі[317]. Тисяча вибачень, мій любий confrère[318], тут поет все ж таки переміг у мені історика. Щоби намалювати для вас портрет мадам Цинь, я вибрав пастельні фарби, щоби змалювати Тай Аня, я скористаюся суворим офортом. І рука моя не здригнеться, я зумію подолати навіть щонайусталеніші забобони. Мій метод — фотографічна точність, як у газетних репортажах з місця подій.

Хоча — з чим тут критися? Раса в наших очах стоїть над індивідуальністю: ми цідимо крізь зуби «китаєць» і біжимо далі, ганяємося за позолоченими ідолами, зазвичай не замислюючись над тим, які саме — банальні та гротескні, але завжди дуже людські — трагедії переживає наш екзотичний герой. Усе це стосується Фан Ше, чий образ закарбувався у моїй пам’яті, чий слух вдячно сприйняв мої батьківські поради, чиї руки відповіли на потиск моїх рук — рук у лайкових рукавичках. Тепер мені допоможе ефект контрасту: у четвертому з медальйонів у моїй галереї з’явиться новий (східний!) персонаж. Але я не кликав його і не прошу затримуватися тут, із вами; це іноземець, єврей; він зачаївся в темних глибоких підвалинах моєї розповіді так само, як перебував і завжди перебуватиме на всіх carrefours[319] історії, поки його не прибере до рук якийсь сиромудрий закон. У такому разі наш кам’яний гість[320] називається Самуель Немировський. Ось вам детальний портрет цього вульгарного столяра-червонодеревника: чисте спокійне чоло, печальна гідність у погляді, чорна борода пророка, зріст — приблизно як у мене…

— Якщо довго торгувати слонами, навіть найуважніше око не зможе побачити найблискучішу з мух, — перебив його доктор Шу. — Прагну зауважити, що аж підстрибую на радощах, тішачись з того, що мій злиденний портрет виявиться незайвим у галереї сеньйора Монтенегро. А якщо раптом хтось готовий прислухатися до волання нещасного ракоподібного, скажу вам, що я теж був осквернив своєю присутністю красу будинку на вулиці Декана Фунеса, хоча моя скромна оселя захована і від богів, і від людей у домі на розі вулиць Рівадавіа і Хухуй[321]. Одне з моїх остогидлих